Передрук із сайту: https://artroad.digital/vid-pleneriv-do-akademii-iak-zarodylysia-tradytsii-zakarpatskoi-shkoly-zhyvopysu/
Як так сталося, що на Закарпатті виникла окрема живописна школа? Чому саме тут, у селах та серед гір з’явилися картини, які бачила Європа, Америка та навіть Японія? Ми поговорили про це з Іваном Небесником — людиною, яка буквально відродила академію Ерделі та видала найдетальнішу біографію художника.
Іван Іванович Небесник (І.І.) – український педагог, професор кафедри культури та соціально-гуманітарних дисциплін Закарпатської академії мистецтв, член Національної спілки художників України.
Розмова про майбутнє з педагогом, який інвестує свій час життя у гуманітарний розвиток українського суспільства.
Перед входом у храм науки
Чому саме з Ерделі та Бокшая
почалася художня освіта на Закарпатті?
І. І.: Бо вони буквально привезли її сюди та заснували перше училище. Але ще до цього вони виховали вже кількох учнів на 20 років молодших від себе, серед яких був Андрій Коцка та Ернест Контратович. Вони стали художниками не у якійсь вищій школі, а на художніх пленерах.
Не дарма дослідники ж пишуть, що поява школи — це прояв національного становлення. Наприклад, на півдні України таким проявом були театри. А тут стало образотворче мистецтво.
Монографія дослідження феномену закарпатського живопису
Коли ця школа стала феноменом? Як її визнали?
І.І.: Першим це відзначили чиновники Чехословаччини. Коли пішла серія виставок 1937–38 років, у них взяли участь Ерделі та його учні. Тоді по всій країні та навіть у Празі пішли відгуки. Це і було визнання: що існує дивний напрямок мистецтва не подібний ані на чеський, ані на угорський. Приїжджав журналіст з Братислави і брав інтерв’ю в Ерделі та Бокшая у «кафе-цукрарні» на Корзо (власником якої був чех Пурма, а пекли тут одні з кращих тістечок в усій республіці та рецептами Відня і Праги; Корзо — центральна та найбагатолюдніша пішохідна вулиця Ужгорода — прим. ред.). Там на стінах висіли картини художників, як реклама митців та прикраса закладу. До речі, відсоток від проданих картин ішов на розвиток «цукрарні».
Наукова робота професора І.І. Небесника
“Художня освіта на Закарпатті у ХХ столітті”
Коли ж з’явилися перші пленери на Закарпатті?
І.І.: Традиція пленерів на Закарпатті з’явилася ще до Бокшая та Ерделі, до Першої світової. Був художник Шимон Голлоші, який вчився в Будапешті та Мюнхені. Там він заснував свою приватну маленьку академію, де вчив людей з усього світу малювати. Він робив ставку на анатомію, викладав її, аби художники могли створювати точні портрети. Наприклад, багато хто закінчував академію в Петербурзі, але не могли добре намалювати портрет, тому їхали до Голоші.
Коли ж з Франції прийшла мода на пленери, він перемикнувся на пейзажі. І переїхав на свою батьківщину Угорщину — зараз це містечко Бая-Маре на межі Закарпаття та Румунії. Тут він заручився допомогою мера і приймав художників на пленери. Але Голоші був дуже сварливий і коли з усіма зіпсував стосунки, полишив місто і попрямував далі шукати місця для пленерів. Зупинився він у Тячеві, купив там будиночок, зробив літню дачу. І цей пленерний центр перемістився в Тячів. На жаль, у нас про це немає жодних згадок, нічого не лишилося. А от в Угорській літературі повно інформації про пленери в Тячеві та самого Голоші.
А як почалися пленери Ерделі та Бокшая?
І.І.: Коли Ерделі працював в Ужгородській вчительській семінарії, він виводив дітей у парк Горького, де зараз басейни, збудовані Ратушняком, малювати. Або водив учнів на вихідні до річки Уж у сторону до Невицького замку. Проте ми не можемо це ще називати зародженням пленерів. Пізнше студенти, які закінчили навчання та роз’їжджалися по своїх селах вчителювати, прибували по суботах-неділях до Ерделі, і вони почали разом ходити по різних природних місцях, де можна було дістати нічліг.
Пізніше Золтан Шолтес, учень Бокшая, став греко-католицьким священником та дістав від церкви місце роботи у селі Волосянка. Йому дали будинок з двором, попівську фару. І туди почали їздити художники на весняно-літні періоди пожити, помалювати та погуляти. Туди навіть 1939 року приїхали гості-викладачі та художники з Будапешта на чолі із ректором Агоштоном Бенкгардом.
До речі, сам там угорці вперше помітили Андрія Коцку. Він учителював у сусідньому селі та приїздив до Шолтеса з усіма. Йому запропонували взяти участь у виставці в Кошицах. На Кошицьку виставку прийшло велике панство, у тому числі жінка правителя Угорщини Міклаша Горти. А вона опікувалася молодими талантами, одним з яких і став Коцка. На той час товаришем угорця Горти був, звісно, Муссоліні. І жінка Горти відібрала Коцку поміж інших, щоб його відправили до Італії на навчання до академії святого Луки. Там була крута професура по розписах та фресках. Коцка провчився в Італії кілька років, але повернувся додому, бо час вже був ближче до війни.
А. Коцка “Пейзаж з будинками і церквою” ,1980 рік
Як радянська влада ставилася до цих пленерів?
І.І.: У радянський період, коли влада вже «показала свої зуби» та погнала угорців до Сибіру, позбиткувалася зі священників, вирішили зробити щось і приємне для людей. Запитали, чого хочуть закарпатці? І почули щось про художників. І от 1946 року приїхала делегація до Закарпаття: голова Спілки художників України Василь Касіян і художник обласканий радянською владою, який до війни працював розвідником у Франції та Німеччині, Микола Глущенко. Їм було цікаво побачити, де тут художники в цьому селі? В Ужгороді ж тоді населення було 20 тисяч.
Делегація походила по майстернях Ерделі, Бокшая, Манайла. А Андрій Коцка, якого назначили у той час начальником міліції, поговорив із головним комендантом Ужгорода і попросив транспорт, щоб показати гостям Закарпаття. Так усі відправилися на військовому студебекері в гори. Зробили маршрут Ужгород-Перечин по Турянській долині з виходом на Свалявський район, а тоді поїхали до Тячева, Усть-Чорної та Рахова. Так вони їздили місяць.
За робочим столом
Чому художники вирішили повезти гостей в гори?
І.І.: Щоб показати своє значення і край. Бо в кожному селі є двоє великих людей: священник та вчитель. А тоді так було, що цих обох обов’язково вчив Бокшай у гімназії або Ерделі у вчительській семінарії. Уявіть: уся Україна розбомблена, в злиднях, триває війна, а тут — сади, врожай, гостини з окостом, домашньою ковбасою, вином та сливовицею. Це був рай.
Киянам так це все сподобалося, що влада відкрила в Ужгороді училище 1946 року та Спілку художників, а обидва заклади очолив Ерделі. Згодом по цьому ж маршруту здійснили ще одну подорож, але вже з підготовкою від чиновників: з туристичними автобусами та номерами в готелях.
Закарпатська академія мистецтв.
Ректор академії І.І. Небесник
На вашу думку, у чому значення школи закарпатського живопису?
І.І.: По-перше, у ХХ столітті діяльність художників продемонструвала, що і в нашому краї люди можуть займатися високим мистецтвом. Тим, яке треба здобувати в вищих школах. Наприклад, станковий живопис, яким займалися Ерделі та колеги, не те мистецтво, з яким можна познайомитися в селі, просто перейнявши від вуйка. І ця освіта жива у нас досі: колись було училище, потім інститут, а зараз — академія. Це все завдяки Ерделі, Бокшаю та його учням.
По-друге, школу визнали три різні держави: Чехословаччина, коли вони організували виставку наших художників по всіх містах з фіналом у Празі. Угорщина, згадайте виставку в Кошицях. На Закарпатті робилися великі виставки у колишньому Будинку комендатури, там де зараз кафе «Пінгвін» на набережній, біля пам’ятника Пушкіну. Там виставляли кращих художників Угорщини. У статтях, словарях, книжках визнали наших художників. І потім, коли приїжджали радянські митці сюди, це вже й Союз визнав. Тому саме цим художникам, саме цій школі ми завдячуємо, що маємо зараз освіту для митців і традицію, яка не схожа більше ні на що у світі.
Cтоять зліва направо: Й. Бокшай, Ф. Манайло, А. Коцка, В. Свида, А. Ерделі. Попереду ліворуч – Е. Контратович, праворуч – Ш. Петкі
Частина І
Розмовляли Іван Іванович & Євген Забарило
Фото: Віталій Маріаш
23.11.20
