Закарпатська академія мистецтв - офіційний сайт » 25 ТРАВНЯ – ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ АДАЛЬБЕРТА ЕРДЕЛІ

25 ТРАВНЯ – ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ АДАЛЬБЕРТА ЕРДЕЛІ

Автор: admin від 26-05-2020, 13:21
 (голосів: 0)

Ерделі Адальберт Михайлович — Вікіпедія

...Я хочу пізнати людину і хочу – 

можливо через “любов і мистецтво” знайти...Бога. 

Ці дві речі будуть засобами досягнення мети мого життя…


А. Ерделі


Для сучасного жителя Закарпаття, навіть не поціновувача образотворчого мистецтва, імʼя художника Адальберта Ерделі звучить солідно й асоціюється з чимось дуже важливим. Люди компетентні відносять його до найзнаменитіших закарпатців ХХ століття. 25 травня виповнилося 129 років з дня народження цього видатного художника, педагога, письменника, мистецтвознавця, мислителя – засновника закарпатської художньої школи. Тепер ці титули здаються зрозумілими і безперечними, але так було не завжди, принаймні за часів Радянського Союзу імʼя Ерделі мало хто згадував.

Навесні 1991 року керівництво Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва, готуючись до 100-річчя з дня народження свого першого директора, підготувало документи щодо присвоєння закладу імені Адальберта Ерделі. В обласному управлінні культури здивовано запитали: «А чому саме його, а не Бокшая? Ерделі навіть не має звання заслуженого художника УРСР». Звичайно, в училищі любили й поважали Йосипа Бокшая. Проте відчувалося, що з А. Ерделі вчинили якось несправедливо. У результаті Кабмін, на подання колективів, розпорядився присвоїти Ужгородському училищу прикладного мистецтва імʼя Адальберта Ерделі, а Закарпатському художньому музею – імʼя Йосипа Бокшая.

У 1980-ті роки довідатися щось про життя А. Ерделі навіть допитливому досліднику було дуже важко. Основною інформацією були натяки старших художників про те, який то був великий чоловік, щедрий, інтелігентний, високоосвічений і т. ін. Сьогодні ми вже достовірно знаємо, що Адальберт Ерделі народився 25 травня 1891 року в сімʼї вчителя Михайла Гриця та Ілони Цайскі в селі Климовиця, був охрещений греко-католицьким священиком Іванчом і названий іменем Бейла. Пізніше, в Чехословацькій Республіці, його називали Войтехом, а в радянські часи – Адальбертом. У 1901 році вчитель Михайло Гриць переписав прізвище своє і всіх членів сімʼї на Ерделі. Однією із назв Трансильванії була назва «Ердей», що угорською означало «Лісова країна». Малому Бейлові тоді було 10 років. Роком пізніше, закінчивши початкову школу, він, як і його ровесник Йосип Бокшай, вступив на навчання у 8-річну Мукачівську гімназію. Проте Бейла цей заклад не закінчував, а після пʼятого класу вступив на 4-річне навчання в Мараморош-Сігетську вчительську семінарію. А в 1911 році продовжив навчання в Угорському художньому королівському інституті, тобто роком пізніше від Йосипа Бокшая. В інституті працював викладачем живопису Імре Ревес (1859–1945) – улюблений вчитель Й. Бокшая. Можливо, за аналогією Імре Ревеса називали також улюбленим вчителем А. Ерделі, але із щоденників Бейли ми тепер знаємо, що своїм головним вчителем він вважав лідера Кечкеметської художньої колонії Кароя Ференці (1862–1917). Саме він запросив третьокурсника Бейлу Ерделі на літній пленер у Кечкемет, з чого й почалося творче становлення молодого митця. Отримавши диплом Будапештського художнього інституту, Ерделі почав працювати вчителем рисунка в Мукачівській хлопчачій вчительській семінарії та Мукачівській горожанській школі. В останній його ще й призначили директором. У 1918 році завершилася Перша світова війна, Австро-Угорська імперія розпалася, і в 1919 році Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь увійшло до складу новоутвореної Чехословацької республіки. Нова влада не поспішала визнати попередній педагогічний стаж художника, а всі вчителі повинні були скласти екзамени на знання державної чеської мови. Відчуваючи, що його творчий і карʼєрний розвиток гальмується, Бейла Ерделі прийняв рішення їхати в Мюнхен, куди художники з цілого світу з'їжджалися для творчого стажування в студіях і ательє відомих майстрів. Там у свій час працювали такі відомі закарпатці, як Мігай Мункачі (1844–1900), Шімон Голлоші (1857–1918), Ігор Грабар (1872–1960), Юлій Віраг (1880–1949) та ін.

Протягом 1922–1926 років Ерделі у Мюнхені вдосконалює свою майстерність портретиста. Виконуючи портрети відомих людей, художник входить у вищі кола Баварії. Головний редактор однієї з найвпливовіших газет «Augsburger Abendzeitung» пан Юрінек залучає його до роботи як позаштатного працівника для виконання шаржів на політичних осіб, у т. ч. і на Адольфа Гітлера. Пан Юрінек допомагає Ерделі організувати персональну виставку творів у престижному «Скляному палаці». Ц цей же період Адальберт під псевдонімом Джекс пише свої автобіографічні романи «Dimon» та «Imen», у яких розгортається картина кохання з художницею Лілет та дружба з донькою багатого фабриканта Ірен. Упродовж 1922–1925 років художник здійснив подорож Швейцарією, Італією, а також Німеччиною маршрутом Мюнхен – Берлін – Гамбург до Північного моря і м. Куксгафен.

Додому Ерделі повернувся у 1926 році, де на нього вже дивилися з повагою, як на людину, що бачила світ, як на художника, що отримав визнання в Німеччині. Змінилася ситуація й на Підкарпатській Русі. Тепер тут діяли десятки й сотні творчих колективів, зокрема хори, театральні групи, спортивні товариства. В Ужгороді, Мукачеві та інших містах краю працювали чеські фахівці, багато з яких займалися образотворчим мистецтвом. Ерделі влаштувався на роботу викладачем рисунка в Ужгородській горожанській школі з чеською мовою викладання (тепер там СШ №1 ім. Т. Шевченка) та в Ужгородській півчо-учительській семінарії біля Ужгородського замку. Разом із Йосипом Бокшаєм, який працював в Ужгородській реальній гімназії (тепер хімфак УжНУ) вирішили відкрити приватну публічну школу рисунка. Уже серед перших учнів виявилися молоді таланти, що згодом стали класиками українського образотворчого мистецтва – Андрій Коцка (1911–1987), Адальберт Борецький (1910–1990), Ернест Контратович (1912–2009), Андрій Добош (1911–1996), Золтан Шолтес (1909–1990).

Поряд із педагогічною діяльністю Ерделі працював творчо і виставляв свої полотна не тільки вдома, а й у Братиславі, Брно, Празі. Найбільшого резонансу отримала виставка в салоні Топіч у Празі (квітень 1929), де автор представив 50 картин. Одинадцять робіт із цієї виставки було закуплено Народною галереєю в Празі. Доброзичливі відгуки мистецтвознавців дали позитивний результат – міністерство освіти відряджає художника на творче стажування у Францію. У квітні 1929 року Ерделі готувався до тримісячної поїздки в Париж. Ще не було відомо, що поїздка затягнеться більш ніж на два роки. Художник прощався зі своєю дівчиною Аглаєю Серені і наївно роздумував про те, чи побачить він у Франції творчість художника, яка подіяла б на нього більше, ніж творчість його вчителя Кароя Ференці.

У Франції він оселився в селі біля замку Гаржілес, де познайомився з головним редактором часопису «Ле петіт Парізієн» п. Біша та банкіром із Брюсселя п. Дені. Згодом перший допоміг художнику зробити виставку творів у Парижі, а другий – у Брюсселі. Проте головною подією в Гаржілесі для Ерделі стало його кохання із Женевʼєв Гожар – донькою відомого багатого архітектора, який відповідав за архітектурне обличчя Парижа. На згадку про події в Гаржілесі і кохану Женев'єв Ерделі написав літературний твір під назвою «Найкращі переживання мого життя».

Перебування художника в центрі світового образотворчого мистецтва вплинуло на його оцінки і симпатії, але найбільше він захопився творчістю Сезана та експресіоністів. Повернувшись у 1931 році з Франції в Ужгород, Ерделі був приємно здивований творчою атмосферою, яка тут панувала завдяки чеській інтелігенції та діяльності його колишніх учнів. Виникла ідея обʼєднати зусилля шляхом створення «Товариства діячів образотворчого мистецтва на Підкарпатській Русі». Головою вибрали Адальберта Ерделі.

Після створення товариства слава закарпатських художників з кожним роком зростала. Особливо успішним для Ерделі і очолюваного ним товариства став 1936 рік. Під редакцією відомого журналіста з Братислави Ярослава Затлоукала було видано фундаментальний збірник наукових робіт про Підкарпатську Русь. Статті про образотворче мистецтво написали Я. Затлоукал та Й. Бокшай. У них уже прямо говорилося про виникнення на Підкарпатській Русі оригінальної, самобутньої художньої школи, про джерела її розвитку, про її лідерів.

12 лютого 1936 року під патронатом Міністерства освіти Чехословацької республіки і за сприяння Товариства друзів Підкарпатської Русі відкрилася виставка художників товариства. В експозиції було 95 робіт 19 авторів, серед яких критики виділяли роботи Ерделі. Наступні виставки відбулися у всіх великих містах країни, а фінальна – у Празі, відкрита 23 лютого 1937 року в павільйоні Міслбека на Пшікопʼє. Виставку відкривали премʼєр-міністр республіки М. Годжа, міністр освіти д-р Е.Франке. У вступній статті до каталогу виставки відомий критик мистецтва професор д-р Штех стверджував, що закарпатське мистецтво «розвивається своїм, повністю незалежним шляхом».

Осінь 1938 і зима–весна 1939 років принесли різкі зміни. Закарпаття було окуповане угорськими військами, введено комендантську годину, чеські і словацькі фахівці змушені були виїхати, багатьох закарпатців було репресовано. У травні 1939 року стало трішки спокійніше, що дозволило закарпатським художникам провести установчі збори і замість колишнього товариства організувати Спілку художників Підкарпаття на чолі з Бейлою Ерделі. Проводилися виставки, пленери, приймали гостей з Будапешта тощо. Тільки наближення у 1944 році фронту Другої світової війни до Закарпаття пригальмувало творчу діяльність художників та їх голови Адальберта Ерделі.

1945 рік художник проводив у творчому піднесенні. Восени він докладав зусиль до відкриття вищого художнього навчального закладу. Було навіть проведено вступні іспити. Проте радянська влада не дозволила відкрити інститут, а в березні 1946 року було створено Ужгородське державне художньо-промислове училище на чолі з директором Адальбертом Ерделі. З цієї події розпочинається період розвитку офіційної художньої освіти Закарпаття.

Перший склад викладачів закладу був зоряним: Й.Бокшай, Ф.Манайло, А.Коцка, А.Борецький, Е. Контратович, В.Свида, І. Гарапко, В. Берец. Випускники перших років стали згодом відомими митцями України: Ласло та Павло Балла, Павло Бедзір, Єлизавета Кремницька, Володимир Микита, Юрій Герц, Іван Шутєв, Микола Медвецький, Едіта Медвецька, Ференц Семан. Ерделі любив студентів, йому подобалася викладацька робота, але обовʼязки директора училища в Радянському Союзі тих повоєнних років для людини, сформованої на західноєвропейських традиціях, були дуже незвичайними, якщо не сказати варварськими. У навчальному процесі найважливішим стали не викладання рисунка, живопису, історії мистецтва, а проведення комсомольських зборів, засідань партійної організації, вивчення біографій В. Леніна і Й. Сталіна і т. ін.

Обласна влада рівно через рік відсторонила А.Ерделі від виконання обовʼязків директора училища. В новоприєднаній до СРСР Закарпатській області розгорталися репресії проти угорського і німецького населення, проти духовенства, землевласників... Особливо важким був 1949 рік, коли розпочалася боротьба з творчою інтелігенцією і космополітами. Одним із головних обʼєктів атаки як «агента імперіалістичної реакції» на Закарпатті було обрано Адальберта Ерделі. В обласній організації Спілки художників УРСР на загальних зборах було засуджено формалізм у творчості А. Ерделі і черговий раз принесено присягу соціалістичному реалізму.

Результатом усіх цих проробок стало відсторонення Ерделі від керівництва обласною організацією Спілки художників, припинення державних замовлень на картини, цькування в обласній пресі. У 1952 році художник збирав документи про свою трудову діяльність при всіх режимах, що діяли на Закарпатті, для оформлення пенсії, яка виявилася мізерною. Погіршувалося здоровʼя, психологічно вразливий художник потерпав від депресії, що й було причиною або прискорило розвиток інфаркту. Тодішній стан художника передають його щоденники 1953–1954 років: «От так! Поволі все в мені руйнується. Як художник – постійно побитий; як вчитель – викопканий; як пенсіонер – позбавлений ґрунту; як живий – невмирущий; як напівживий – мертвий; маю стати на шлях мільйонів людей – піти геть тихо, стати землею у вічній темряві і гарно подякувати за багато гарних днів, які мені дав Господь».

У 1954 році, коли гострота цькувань трохи призабулася та й не стало вождя Йосифа Сталіна, А. Ерделі готувався до першої за радянських часів персональної виставки. У каталозі до виставки було заявлено 56 творів. Відкриття виставки відбулося 4 грудня 1954 року в приміщенні Закарпатської обласної картинної галереї на вул. Кремлівській, 27. Перед присутніми з доповіддю «Творчий шлях художника А. М. Ерделі» виступив його давній товариш Йосип Бокшай. Вступна стаття до каталогу була написана в традиційній радянській манері з критикою буржуазного періоду художника, його «прозрінням» у радянський час і поступовим освоєнням методу соціалістичного реалізму.

Після виставки А. Ерделі вирішив сам розставити акценти в ієрархії закарпатських художників, а також дати характеристику самому собі. Зробив він це не на сторінках радянської преси, а в щоденнику для наступних поколінь. Насамперед він висловлює переконання, що серед великої кількості блискучих художників, яких ми зустрічаємо в історії мистецтва, небагато справжніх митців. Ерделі черговий раз підкреслює, що він поділяє думку Оскара Уайльда про мистецтво: «Справжній художник носить у собі ознаки всіх видів мистецтв». Окресливши світ своїх захоплень і культурних орієнтирів, Ерделі висловлює переконання: «Приймаючи все це до уваги, справжній митець обовʼязково повинен відчувати митців і мистецтво різноманітних форм, і, безумовно, потрібно, щоб у світі почуттів все це можна було засвоїти».

У кінці він робить висновок про те, що сучасні радянські критики його не розуміють, а критикувати А. Ерделі можуть тільки ті, хто має багатосторонню підготовку. Виставка творів пройшла в Ужгороді успішно, а його роботи «Заручені» та «Портрет солістки Закарпатського народного хору Клари Балог» були експоновані на радянській виставці у Варшаві. Проте особливої радості від цього не було. Здоровʼя стрімко погіршувалося. Влітку 1955 року довелося лягти в лікарню. Ополудні 19 вересня 1955 року серце Адальберта Ерделі перестало битися.


За матеріалами праць проф. Небесника І. І.