Сергій ФЕДАКА,

професор, 

доктор історичних наук,

Ужгородський національний університет,

м. Ужгород, Україна

ФУНДАТОР МИСТЕЦЬКОЇ ОСВІТИ

Є одна з найбільш загадкових сфер людського буття – це освіта. Нібито й нічого на перший погляд незвичайного – трансляція набутого досвіду новим поколінням. А коли починаєш вникати, як це все функціонує, то зі здивуванням переконуєшся: усі коліщатка там крутяться не так завдяки чомусь, як усупереч усім мислимим і немислимим законам природи і суспільства. Освітній процес сам по собі має чимало внутрішніх суперечностей. І щоб здолати їх, потрібна шалена енергія конкретних особистостей, які чомусь не знають про ці суперечності. Точніше – прекрасно знають, як ніхто, але все одно нехтують ними. Потрібні люди, які ігнорують неможливість здійснення своєї місії і тільки тому й реалізують її. Реалізують попри всі зовнішні і внутрішні заборони і бар’єри. А без того така вибаглива рослина, як освіта, взагалі просто би не росла. 

Історія української освіти знає немало видатних фундаторів навчальних закладів. Костянтин Острозький, Петро Могила, Іван Мазепа, Василь Каразін. У ХІХ столітті цей  струмок виливається у потужну річку, а у ХХ вона розливається у ціле море. Якщо брати Закарпаття, то, безперечно, згадуються владика Андрій Бачинський, канонік Олександр Духнович маестро і ректор Володимир Сливка. Це якщо говорити про загальну освіту. Але ж освіта має ще й чимало спеціальних напрямків. 

Кілька днів тому довелося проїхати усю область з заходу на схід від Ужгорода до Рахова. Враження ніби їдеш по суцільному пейзажеві, переїжджаючи з картини одного автора до іншого, від однієї творчої манери до наступної, від періоду блакитного до рожевого, від імпресіонізму до сюрреалізму – і кінця-краю тому не видно. Цей край створено для художників. Але образотворче мистецтво – така примхлива квітка, що навіть за найсприятливіших умов їй потрібні ще й ретельний догляд, усілякі добрива і щоденна турбота. Самосієм вона не росте навіть у раю.  

Спроби започаткувати мистецьку освіту в нашому краї робилися і раніше, але саме Адальберт Ерделі довів справу до реального результату. Але за тих часів результат виявився максимально скромним, якоюсь ледве не насмішкою порівняно з тим, про що думав метр.   

Так склалося, що для Закарпаття характерний тип розвитку – наздогін. Ми завжди обирали собі якусь спину попереду, а відтак рвали за нею, висолопивши язика. Час від часу ті спини мінялися, ми завжди шукали якогось лідера гонки. Такий сценарій розвитку закріпився в усьому – економіці, соціальній сфері, культурі, але особливо в освіті. Закарпаття завжди крутило головою наліво і направо і, як  турботлива білочка, тягло усе добре звідусіль до власного кубельця. Так і Жерделі – мав на меті зразки Мюнхена і Парижа, а отримав те, що отримав. Проте виявилося, що навіть це – уже успіх. Бо жодна добра справа не лишається непокараною. А добро може родитися тільки із зла – просто більше ні з чого. Тому цілком совкове на початку училище з кожним десятиліттям все активніше переростало власний офіційний статус і виховало у своєму середовищі керівника, здатного продовжити місію Ерделі у зовсім нових умовах. Зробити те, що було неможливо у 40-50-х. Та, чесно кажучи, і у наші часи тим паче. Але воно все одно якось робиться. Іван Іванович тільки йому відомими способами спромігся зв’язати розірваний пунктир і продовжити, здавалося б, безнадійно порване плетиво. 

Навчальний заклад – це живий організм, котрий принципово не може стояти на місці. Ну, як двоколісний велосипед: якщо зупиниться – то впаде. Тому треба постійно бути в русі, неспокої, тільки тоді тримаєшся вертикально. Іван Іванович якраз і є збурювачем такого руху, справжнім реактором, який безперервно нуртує, час від часу вибухає, але все одно дає енергію, живить нею усе навкруги, приводить у рух. Його така бурхлива діяльність розпочалася незабаром після Чорнобильського вибуху, то ж можливо щось від того імпульсу він і успадкував. 

За базовою освітою Іван Іванович ‒ хімік. І те, що він здійснив зі своїм вузом – справжня алхімічна реакція з червоними левами, живим сріблом, філософськими каменями та іншими чудесами. З радянського училища можна було тільки нахімічити коледж, па відтак із коледжу – інститут. У цьому езотеричному процесові явно не обійшлося без заповідей із смарагдових скрижалей.   

Такі люди дуже потрібні у столицях, але стократ потрібніші у провінції. Бо змусити нашу публіку оставити глибокий сон може тільки отакий ядерний годинник, від якого не сховатися, не вилікуватися. 

Дуже тяжко пристосуватися до гумору Івана Небесника. Це гумор людини, котра звикла ставити перед собою неможливі завдання. І коли напруга від усвідомлення неможливості подолання чергової перепони наростає вже до самого краю, тоді лишається тільки розсміятися.  Отак і в нього. 

Ректор Небесник Іван Іванович мусить довести розпочату ним справу до максимально можливого на сьогодні результату – до статусу академії. Це зробить або він, або ніхто. А жити всередині власної місії, з одного боку, дуже легко – тебе  просто несе уперед щось сильніше за тебе, зовсім не питаючи про твої власні бажання й уподобання. З іншого же боку, це неймовірно тяжко – не належати собі самому, а бути тільки провідником вищої волі. Але нема на те ради. Треба іти далі. 60 – це вік молодості для ректора. А молодість – це нестримний рух уперед.