Ще не так давно подібна тема могла б викликати сумнів. Чи є такі люди, які б заслуговували називатися «сучасними руськими художниками»? А якщо є сучасні руські художники, то, очевидно, були тут художники й раніше. Звідси випливає, що в цьому краї, який звикли вважати «забитим», глухою провінцією, було якесь своєрідне мистецтво? Але як могло статися, що про нього ніхто не писав, а отже – ніхто його не зауважував і не бачив?
Відповіді на ці питання слід шукати далеко за межами Підкарпаття. До епохи романтизму європейські народи взагалі не помічали присутності в їх житті багатющих скарбів народної словесності. А між тим, вона впродовж століть розвивалася і процвітала в народі, та ніхто того не помічав. Потрібна була поява особливого суспільного напряму, щоб багатство і своєрідність своєї художньої творчості народ зміг побачити, почути й оцінити. І недавнє небуття перетворилося не лише на буття, а й, як звичайно висловлюються, – на невичерпну скарбницю творчого народного духу.
Те саме відбулося і на Підкарпатті. Правда, допитливе око науки проникло сюди на півстоліття, а в дечому на сто літ пізніше, ніж в інших народів і народностей Європи, однак, хоч із відставанням, воно виконало свою роботу так, як і в інших європейських областях. Можна сказати, що на наших очах поява науково-дослідницького напряму на Підкарпатті або стосовно нього, встановила у русинів присутність своєї літератури, своєї багатої пісенної традиції, свого багатющого циклу повір’їв і забобонів, свого театру і т. д.
Царина образотворчого мистецтва Підкарпаття на теперішній час має вже в деяких галузях не лиш достатню, а й багату літературу і, якщо ми досі не визнаємо її цілісною і самоцінною, якщо не наважуємося назвати її мікрокосмом і як таку, аналізувати її, то причиною є те, що до цього часу не було спроби систематично зібрати все, що було досліджено й описано працьовитими дослідниками життя в десятках видань, які з’являються час від часу і призначені найчастіше для задоволення щоденних інтересів, а не для наукових цілей.
У житті образотворчого мистецтва Підкарпаття можна розрізняти три лінії (напрями) розвитку, які, то йдуть паралельно, то існують самостійно, то мають певний вплив одна на одну. Ці три лінії, як форми одного мистецтва, пов’язані з тими руслами життя, в яких мистецтво мусіло розвиватися. В першу чергу це побут, потім – церква і нарешті – культура, як світський елемент.
Звичайно думають, що мистецтво, пов’язане з народним побутом, є вічним, таким що народжується разом з народом і супроводжує його через ціле життя, аж до його вичерпання. Церковне мистецтво пов’язуть з початком християнства серед народу, воно приноситься ззовні, його форми мають характер відбитку епох, хоча ці форми в поєднанні з народним духом, або звичним для народного мистецтва матеріалом, можуть дати свої особливі варіанти. Нарешті, світське мистецтво, як продукт культури, а значною мірою і як продукт зародження класу інтелігенції, пов’язується з пізнішим часом, особливо на Підкарпатті його треба відносити лише до ХІХ століття. Ця загальна схема не суперечить і тому, що ми помічаємо на Підкарпатті серед руського народу, однак, оскільки, в цій короткій статті нашою метою є розібрати лише світське малярське мистецтво русинів і до того ж, сучасне мистецтво, то порядок опису потрібно буде трохи змінити. Справа в тому, що поняття сучасного руського малярства має не лише своє означення в часі, але також витворює цілу епоху нового ставлення до минулої художньої творчості в цілому її об’ємі. Її зародження починається в той час, коли науковий інтерес до минувшини відкрив все те, що раніше жило, але не бралося до уваги, або не помічалося: скарбницю народної творчості. Це сучасне мистецтво все своє рідне – свою тему, сюжет, фактуру, рух і дух втиснуло до форм світового мистецтва. В тому порядку, як це відбувалося, ми й будемо коротко торкатися тих окремих ділянок руського мистецтва, котрі можуть бути самі по собі предметом спеціальних досліджень. Щоб полегшити ці дослідження, ми будемо подавати також літературу, що постала головним чином за останні двадцять років і як цілість не була зауважена до цього часу.
Щодо самої літератури, то вона дуже нерівноцінна. Якщо про питання народного і церковного мистецтва писали в більшості випадків спеціалісти своєї справи, або люди достатньо для цього підготовлені, то про сучасних художників стало звичаєм писати кожному газетному репортерові, який скоріше відмовиться написати критику на виставку псів і кроликів, бо це не його спеціальність, але котрий не відмовляється від приємності писати судження про сучасні малярські виставки. Це явище, втім, не підкарпатське, це, так би мовити, світове провінційне зло. Доводиться нам говорити про це лише для того, щоби виправдати відсутність у нашій статті згадок про десятки «рецензій», які з’явилися свого часу друком, і які були скоріше курйозом, ніж поясненням художньої творчості.*
Втім, не однорідною за своїм значенням є і література наукових дослідників. Частково суперечності в її твердженнях можна пояснити тим, що дослідження руського мистецтва є справою ще зовсім новою, і йшло воно до цього часу не шляхом широкого порівняльного дослідження, а скоріше шляхом описання матеріалу і скороспілих, часто випадкових висновків. Важливіші з цих суперечностей ми покажемо в порядку викладу.
