Колектив Закарпатської академії мистецтв та Фахового коледжу мистецтв ім. А. Ерделі Закарпатської академії мистецтв висловлює глибоке співчуття родині митця та педагога І. Маснюка.

Помер Іван Маснюк. Завжди в таких лаконічних повідомленнях вражає абсолютна визначеність, невідворотна фінальність, – подія не підлягає скасуванню чи перегляду. Всі варіанти вичерпано, інших не буде. І ще не настало усвідомлення, що це «не буде» – назавжди.

Не буде більше мізансцен і сценок, поставлених, розіграних Іваном Дмитровичем, талановитим режисером і актором в одній особі. Не буде несамовитого реготу від інсинуацій і провокацій на межі фолу, на межі допустимого, уїдливих насмішок, часом несправедливих, часом жорстоких, завжди смішних, навіть тоді, коли встигаєш подумати: «так не можна з людьми», – але стриматися несила. 

Не буде й спонтанних, імпровізованих гостин життєлюба Маснюка зі звичними наїдками й напоями, які, помпезно оголошені ним, перетворювалися на омріяні смакоти, і так само не буде цитування поетичних рядків, що вразили колись душу молодого художника й скульптора і супроводжували його тиради на посиденьках у майстерні. І не буде сліз, що так легко наповнювали очі розчуленого (жіночою красою, музикою, народною піснею, спогадом, вчинком, подією, жестом) на вигляд міцно збитого чоловіка.

Окремо про красу жінки. Тут Іван Дмитрович не був оригінальним – краса захоплювала його й переносила в інший вимір, але так оригінально заволодіти жіночою увагою, потішити, насмішити й обдарувати мало хто вмів. Однак захоплення минало і з ним, траплялося, минало й джентльменство. Зате у скількох серцях залишилася вдячність Іванові за хвилини (години, дні) ні на що не схожих переживань, авантюр, вилазок і витівок, і нескінченних веселощів та сміху!  

Не буде походів у магазин чи на ринок, де спантеличені продавці спочатку застигали в ступорі від звернень Івана, а тоді вибухали реготом або набухали від злості, залежно від характеру,... а в той час супровід із Іванових друзів ховався по кутках, щоб стримати конвульсії сміху.  

Але багато людей, колишніх студентів ужгородського художнього училища, збережуть пам’ять про своєрідного викладача, адже немало з них завдяки йому відчули в собі якийсь глибинний непоясненний імпульс і стали художниками. Багатьом він відкрив очі не лише на натуру, а й на світ, дав змогу зрозуміти й полюбити матеріал і предмет, а головне – полюбити життя у різних проявах і мистецтво, різні мистецтва. І, звичайно ж, пам’ять про батька житиме в душах трьох Іванових дітей.

Збережуться і твори Івана Маснюка – ліричні й драматичні, гармонійні й експресивні, в бронзі й камені, здебільшого втрачені й зафіксовані лише на фотографіях. Високий скульптурний сплеск 1970-х і 1980-х, коли так як Маснюк не творив ніхто.

Можливо, збережеться його словник, що став словником  і для його колег та студентів, унікальна добірка рідкісних закарпатських слів включно з мадяризмами, вжитих у прямому й переносному значенні, і власною, створеною ним, дуже фольклорною фразеологією. 

Зрештою збережуться гори й полонини, Драгобрат і Лумшори, які, існуватимуть вже без свого палкого шанувальника. І все, чого вже не буде, що стане неможливим у земному тілесному втіленні, і все,  збережене в душах, у серцях, у спогадах, все це з часом перетвориться на міф. На міф про скульптора і фіґляра у закарпатському мистецькому середовищі. Це все буде потім, а поки що ми засвідчуємо кінець епохи Івана Маснюка – інакше як епохою не назвати період буремного життя, сповненого депресій і екзальтації, падінь і злетів, ненависті й любові, – і кладемо йому до ніг букет квітів, – вони теж любили його. 

Михайло Сирохман