Закарпатська академія мистецтв - офіційний сайт » 75 кроків до 75 років, ХУДОЖНЯ ОСВІТА НА ЗАКАРПАТТІ: ВЧОРА І СЬОГОДНІ

75 кроків до 75 років, ХУДОЖНЯ ОСВІТА НА ЗАКАРПАТТІ: ВЧОРА І СЬОГОДНІ

Автор: admin від 29-04-2021, 14:44
 (голосів: 0)

На межі ХІХ-ХХ століть питання освіти, як і в будь-якій іншій гуманітарній сфері, на території Угорської Русі були надзвичайно важкими. Загальну середню освіту або середню педагогічну освіту місцева молодь могла здобувати в основному в гімназіях і семінаріях Ужгорода та Мукачева. Названі навчальні заклади не мали своїм завданням готувати майбутніх художників. Проте історія залишила для нас прізвища окремих учителів малюнку, яким вдалося спрямувати своїх учнів на стежку здобуття фаху професійного художника. Так, починаючи з 1868 року, протягом тридцяти років на посаді викладача малюнку в Ужгородській реальній гімназії працював Ференц Гевердле (1841-1910), який здобув вищу художню освіту у Віденській академії мистецтв. Серед його найвідоміших учнів називають Ігнація Рошковича (1854-1915) та Олександра Грабаря (1883-1959). Більших успіхів досяг І. Рошкович, який після навчання в гімназії, під керівництвом Ф. Гевердле та дякуючи приватним заняттям у Фердинанда Видри (1815-1879), поступив у 1875 році в Будапештську академію мистецтв, де навчався у Дюло Бенцура та Берталана Секеля. Після вдосконалення творчої майстерності в Парижі, Мюнхені та Італії Ігнацій Рошкович повернувся на деякий час до Ужгорода і викладав малюнок в Ужгородській гімназії. 

Серед професійних художників, що займалися педагогічною діяльністю, виділяється в той час талановитий скульптор і кераміст Іван Петридес (1861-1920). Художню освіту І. Петридес здобув у Відні, після чого працював у Словаччині, пізніше в Будапешті на керамічній фабриці. Творчо вправлявся в галузі живопису. Після приїзду на Закарпаття керував підготовкою ремісників-керамістів, які в подальшому не планували здобувати академічну художню освіту. Подібні цілі ставилися також перед ремісничими школами, відкритими чехословацьким урядом на Підкарпатській Русі протягом 20-30-х рр. ХХ століття. Найбільш відомою серед них була державна професійна школа з обробки дерева в с. Ясіня, започаткована в 1921 році. 

Викладачами школи були скульптор Густав Голешовський, різьбяр Вацлав Фулік, вчитель малюнку Олджіх Масні, живописець О. Єлень та інші. 

Саме із стін цього навчального закладу вийшли видатні митці-педагоги Василь Свида (1913-1989) та Іван Гарапко (1909-2002). І хоч безперечна корисність діяльності ремісничих шкіл, що діяли в кінці ХІХ на початку ХХ століття на території нинішнього Закарпаття, була, проте більшість професійних художників того часу вийшли зі стін гімназій та вчительських семінарій. 

У першому десятилітті ХХ століття в Мукачівській гімназії здобували загальну середню освіту Адальберт Ерделі (1891-1955) та Йосип Бокшай (1891-1975). У цей час там викладав малюнок маловідомий нам Тібор Калмар. Очевидно, не без його впливу юнаки вирішили здобувати художню освіту в Будапешті. Правда, А. Ерделі до вступу в Угорський королівський художній інститут ще декілька років навчався в учительській семінарії м. Сигот (тепер Румунія). Пізніше, в 20-і рр., Мукачівську гімназію відвідував Федір Манайло (1910-1979), але вчителем малюнку там уже був чех Ладіслав Кайгл, що кохався в народному мистецтві Підкарпатської Русі. Згадуючи гімназії, можна було б ще назвати Берегівську, де також викладав малюнок професійний художник, майстер портрету, пейзажу та жанрових сцен Карой Ізаї (1887-1938). Він навчався протягом 1908-1912 рр. в Будапештській академії мистецтв і був одним із найздібніших учнів професора Імре Ревеса (1859-1945), чиє життя міцно пов’язане із Закарпаттям. Проте якихось відомих своїх послідовників К. Ізаї не виховав, ведучи скромне життя гімназійного вчителя.

Основні зрушення в розвитку художньої освіти протягом 20-30-х років ХХ століття на Підкарпатській Русі ми небезпідставно пов’язуємо із початком педагогічної діяльності А. Ерделі та Й. Бокшая в Ужгороді. Викладаючи малюнок, А. Ерделі в Ужгородській півчо-учительській семінарії, а Й. Бокшай – Ужгородській реальній гімназії, вирішили об’єднати свої зусилля і, починаючи з 1927 року, найздібніших у творчому плані учнів запрошувати до приватної суботньо-недільної Публічної школи рисунку. Саме тут майбутні художники Андрій Коцка, Адальберт Борецький, Ернест Контратович, Золтан Шолтес, Андрій Добош, Василь Дван-Шарпотокі ознайомились з основами рисунку, композиції, історії мистецтва і розпочали нелегальний шлях до вершин образотворчого мистецтва.

Наступним кроком, що закріпив формування творчих сил у регіоні, було створення в червні 1931 року Товариства діячів образотворчого мистецтва на Підкарпатській Русі на чолі із Адальбертом Ерделі. В жовтні 1931 року правління Товариства з ініціативи голови оголосило про відкриття курсів з рисунку і живопису з оплатою 40 крон на місяць. Більшість членів творчого об’єднання складали чехи, але за короткий час воно поповнилося творчою молоддю, зокрема Миколою Кричевським, Яном Ерделі, Андрієм Коцкою. Пізніше до Товариства вступили Адальберт Борецький, Золтан Шолтес, В. Дван-Шарпотокі. Важливим моментом в житті колективу митців став приїзд в Ужгород Федора Манайла, який у 1934 році завершив навчання в Празькій вищій художньо-промисловій школі і в 1937 році розпочав педагогічну діяльність в Ужгородському ремесловому училищі. 

З початком Другої світової війни, приєднанням Закарпаття до Угорщини і встановленням влади військових постали болючі зміни і в творчому житті краю, яке все-таки не завмерло. Художники чеської і словацької національностей змушені були покинути Закарпаття, а творче об’єднання митців в кількісно меншому складі було перейменовано у Спілку підкарпатських художників, яку знову очолив А. Ерделі. У липні 1939 року члени Спілки проводили пленер в околицях сіл Волосянки та Ужка на Великоберезнянщині. Сюди ж приїхали гості з Будапешта: ректор художнього інституту Агоштон Бенкгардт, викладачі інституту Лайош Сентівані, Імре Петер, Ласло Ціркелблак, Одон Надь, Владімір Сабо. Пленер працював до кінця серпня 1939 року, а між митцями зав’язалися дружні стосунки. Можливо, ця співпраця, закріплена подальшими виставками в Кошицях і Ужгороді, сприяла й тому, що Андрій Коцка був направлений на навчання протягом 1940-1942 рр. до Італії. Рекомендації йому дали видатний угорський художник Агоштон Бенкгардт та Іштван Сені. Андрій Коцка виправдав довір’я і з успіхом пройшов курс навчання в Академії образотворчого мистецтва в Римі під керівництвом професора Феруччіо Феррацці, про що звітувався виставкою творів за участі короля Італії Віктора Еммануїла ІІІ. 

Після закінчення Другої світової війни в Ужгороді зібрався колектив художників з великим потенціалом, в плани якого входило створення вищого художнього навчального закладу, в якому б проходило формування нового покоління митців на академічній основі. Про створення інституту чи академії А. Ерделі вів переговори як із радянським керівництвом краю, так із керівництвом Спілки художників України. В Ужгороді владу представляли Іван Туряниця, Петро Сова, Петро Лінтур. З Києва влітку 1945 року приїжджали Василь Касіян, Микола Глущенко, а також Міністр освіти УРСР Павло Тичина та інші діячі мистецтва і культури. А. Ерделі підшукав приміщення для майбутнього навчального закладу – будинок колишньої дівочої вчительської семінарії. Восени навіть проводилися вступні випробування в інститут. Проте, ідея про вищу школу не була підтримана владою, а в березні 1946 року розпочало свою діяльність Ужгородське державне художньо-промислове училище. Першим директором училища було призначено Адальберта Ерделі.

В училищі планувалося розвивати два академічних напрямки мистецтва – живопис і скульптуру. Ці напрямки не співпадали із специфікою художньо-промислового училища тих часів. Тому перше відділення назвали відділенням художнього розпису і його очолив Федір Манайло, а друге – відділенням художньої обробки дерева, де скульптуру викладав Іван Гарапко. Лаборантом-різьбярем тут став Василь Свида. Фахові дисципліни (рисунок, живопис, композицію) на обох відділеннях викладали Ерделі, Бокшай, Контратович, Борецький, Петкі. На посаду завідувача навчальною частиною було призначено Василя Крайняницю. Таким чином, у березні 1946 року розпочав свою історію перший державний художній навчальний заклад на Закарпатті, в якому викладалися такі академічні дисципліни, як рисунок, живопис, композиція, анатомія, історія мистецтв тощо. 

На другий рік існування училища до навчального процесу як асистенти-викладачі були залучені старші випускники, що пройшли підготовку за скороченим терміном: Іштван Севке, Василь Габда, Юлій Сташко. Приступив до педагогічного процесу в училищі також Андрій Коцка, пізніше Вільмош Берец і Шандор Петкі. Протягом 1946-1948 років на різних курсах навчального закладу навчалися такі відомі нині особистості, як Павло Балла, Ласло Балла, Єлизавета Кремницька, Павло Бедзір, Василь Бердар, Марія Біланіна, Віталій Звенигородський, Ілля Чепа, Петро Ітяксов, Йосип Бокшай – молодший, Юрій Герц, Наталія Герц-Толстая, Едіта Медвецька (Лутак), Микола Медвецький, Іван Барнич, Володимир Микита. 

Політичні репресії, що розпочалися на Закарпатті троти німецького і угорського населення, проти «буржуазних українських націоналістів», католицької й греко-католицької церкви, куркулів поширилися з часом і на творчу інтелігенцію. Апогей цього наступу настав у березні 1949 року під виглядом «нищівного удару по агентах імперіалістичної реакції та безрідних космополітах». Вістря удару було спрямоване на такі видатні особистості Закарпаття, як Адальберт Ерделі, Петро Милославський, Федір Потушняк. І як результат – звинувачення у «раболіпстві перед загниваючою культурою капіталістичного заходу» та «формалізмі» у мистецтві, що «спотворює портрети радянських людей», А. Ерделі було усунуто від керівництва училищем та обласною організацією Спілки радянських художників України. Мали місце нападки на інших художників, зокрема, на Федора Манайла та Андрія Коцку, від яких вимагали творити в дусі соціалістичного реалізму. З часом А. Борецький, А. Коцка, а в 1954 році в зв’язку зі станом здоров’я і А. Ерделі змушені були припинити педагогічну діяльність в заснованому ними навчальному закладі. Йосип Бокшай протягом 1951-1957 рр. значну увагу приділив викладацькій діяльності у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва, а згодом вийшов на пенсію.

У відповідності з тенденціями, що мали місце в мистецькій освіті, Ужгородське художньо-промислове училище було перейменовано в Училище прикладного мистецтва й переведене з підпорядкування Комітету в справах мистецтв при Раді Міністрів УРСР до Львівського раднаргоспу, а в грудні 1965 р. – до Міністерства місцевої промисловості УРСР.

Розвиваючись у напрямку підготовки фахівців з декоративно-прикладного мистецтва, училище змушене було закрити відділ художнього розпису, що не відповідало запитом громадськості Закарпаття. У 1958 році було засновано відділ художньої кераміки, який на сьогодні має славну, майже піввікову історію. У 1967 році було відкрито відділ художнього оформлення, який у 80-х роках закрили, але у 90-х знову було поновлено. З часом його реформували у нині існуючий дизайн. Художню обробку металу було засновано в Ужгородському училищі прикладного мистецтва в 1968 році. Цю спеціалізацію в кінці 80-х рр. ХХ століття теж було намагання ліквідувати, але вона невдовзі була відновлена. На відділі художньої обробки дерева у зв’язку із необхідністю підлаштовуватись під потреби масового виробництва у місцевій промисловості теж відбувалися трансформації у підході до навчального процесу. Поступово відбувався відхід від об’ємної тривимірної різьби по дереву, що була близькою до скульптури, а більше уваги приділялося виготовленню технологічно простіших сувенірів. Усі названі зміни на всіх відділах супроводжувалися скороченням кількості годин у навчальних планах, що виділялися для викладання академічних предметів, тобто рисунку, живопису, композиції, скульптури.

Непростими були також умови праці викладачів, що здобували освіту в знаменитих вищих художніх закладах Львова, Києва, Санкт-Петербурга, Москви. Вони отримували одну із найнижчих заробітних плат у колишньому Радянському Союзі, їм доводилося брати участь у нескінченних партійних і профспілкових зборах, політінформаціях, займатися бюрократичною писаниною, проходити численні перевірки тощо.

Окремою епопеєю можна назвати постійну нестачу навчальних приміщень. Спочатку відселення училища з будівлі дівочої учительської семінарії, яку підібрав у 1945 році А. Ерделі, бо вона знадобилася для партійної школи. Після поневіряння в сусідських приміщеннях, перехід на провулок Замкові сходи. Там без води, тепла та інших цивілізаційних зручностей пройшли десятиліття романтичного життя. Потім переїзд у 1985 р. до нового корпусу на вул. Минайській і постійна загроза приєднання до училища культури, що точніше мало означати ліквідацію дітища А. Ерделі. Силами студентів і викладачів облаштування підвальних приміщень, бо інших не вистачало. Не раз доводилося вислуховувати уїдливі і зверхні запитання: «Коли вже у вас будуть нові Ерделі і Бокшаї?» Ніхто, правда, не казав викладачам, що здобули вищу художню освіту в елітних вузах Радянського Союзу, коли буде дозволено навчати дітей в дусі національної культури з опорою на свої традиції і мистецтво. Ніхто не пояснював, яким чином у закритому наглухо до світових культурних надбань тоталітарному суспільстві з обмеженим викладанням академічних дисциплін готувати фахівців світового рівня.

З іншого боку, ми все-таки гордимося своїми випусниками радянського періоду, серед яких такі відомі імена, як Михайло Романишин, Іван Шутєв, Людмила Аверкієва, Йосип Пал, Ференц Семан, Іван Ілько, Іван Манайло, Степан Усик, Іван Палаташ, Іван Бровді, Ласло Гайду, Тарас Данилич, Мігаль Іванчо, Мирон Микуляк, Володимир Щур, Іван Маснюк, Василь Свалявчик, Василь Тимко, Антон Ковач та багато інших. У кінці 80-х років зміни в суспільстві, привнесені горбачовською перебудовою, хоч і не принесли колективу Ужгородського училища прикладного мистецтва матеріального достатку і нових приміщень, зате зняли багато заборон. У навчально-виховному процесі відбувся поворот до національно-патріотичного виховання, вдалося суттєво збільшити компонент академічних фахових дисциплін, почалася підготовка до відкриття нових спеціальностей. У цьому напрямку, починаючи з 1991 р., училищу надавалася неоцінима допомога з боку видатного митця і педагога, ректора Львівської академії мистецтв, академіка Еммануїла Миська. Тоді він також очолював фахову раду з питань мистецької освіти в Україні. Під його керівництвом колектив Ужгородського прикладного мистецтва ім. А. Ерделі розпочав роботу щодо здобуття навчальним закладом нового статусу. За участю завідувачів кафедр Львівської академії мистецтв, спеціалістів з Міністерства освіти було проведено необхідні контрольні заходи, підготовлено документацію і пройдено ліцензування та акредитацію, що дозволило в червні 1995 року трансформувати училище в Ужгородський коледж мистецтв ім. А. Ерделі з правом підготовки бакалаврів.

Підвищення статусу вищого навчального закладу до другого рівня акредитації, відкриття спеціальності «Дизайн» та з образотворчого мистецтва давно бажаної спеціальності «Живопис» не означало, що можна розслаблятись. Як і раніше, не вистачало навчальних приміщень, майстерень. Тіснувато було в гуртожитку на 8-9 поверхах над училищем культури. Знову в 1997 р. нависла загроза приєднання коледжу до іншого закладу завдяки непродуманій ініціативі уряду П. Лазаренка про економію народних коштів шляхом злиття однотипних і малопотужних навчальних закладів. Таким чином, митці з художньої обробки металу чи кераміки коледжу повинні були об’єднатися з танцюристами чи бібліотекарями училища культури. Нова мобілізація сил під опікою Спілки художників, Львівської та Київської академій мистецтв, при підтримці «Укрмісцевпрому» і громадськості і – вдалося черговий раз врятувати єдиний вищий художній навчальний заклад на Закарпатті від необдуманих, шкідливих для розвитку закарпатської художньої школи наслідків.

У 1997 році стало зрозуміло, що на статусі коледжу колектив зупинятися не повинен, бо цей статус в Україні був дуже непевним. З одного боку існували жорсткі вимоги до кадрового складу, а з іншого – багатьох прав вищого навчального закладу коледжі були позбавлені. Щоб не загубити вже досягнуте, було прийнято рішення рухатися до статусу інституту. Як завжди, основною перепоною стала відсутність навчальних приміщень. Тимчасово допомогло рішення сесії депутатів Ужгородської міської ради про виділення для потреб коледжу приміщення колишнього дитсадка по вул. Закарпатській, але через п’ять років – у період найбільшої потреби перед отриманням статусу інституту – його забрали.

Відкриття державного інституту в Україні після 2000 року було надзвичайно ускладнене вимогами, які ставилися урядом. Для того, щоб Міністерство освіти і науки України ініціювало перед Кабінетом Міністрів України питання про новий інститут, необхідно було мати підтримку обласної державної адміністрації, гарантії про виділення приміщень, обґрунтування в потребі відповідних спеціалістів для регіону, розроблену концепцію розвитку навчального закладу, список майбутніх працівників інституту з вченими та почесними званнями, підтримку інших авторитетних у відповідній галузі навчальних закладів та керівників художньої освіти. Навіть при наявності всього вище переліченого йшов тривалий обмін документацією між Міністерством освіти і науки та Міністерствами фінансів, юстиції, економіки. Час від часу документи невідомо де осідали, а керівники в нашій області та у міністерствах мінялися, і справа здавалася безнадійною. Оминаючи безліч подробиць, при підтримці Президента Академії мистецтв України Андрія Чебикіна, ректора Львівської академії мистецтв Андрія Бокотея, багатьох керівників закарпатської обласної держадміністрації, голови Національної спілки художників України Володимира Чепелика, ми наблизилися до підготовки головного документа – розпорядження Кабінету Міністрів України. Його візували Андрій Чебикін, Андрій Бокотей, Іван Небесник у кабінеті цінителя закарпатської художньої школи Олега Волкова, який наступного дня перейшов із Кабміну на посаду ректора Київського національного університету технологій і дизайну. 15 червня 2003 року було підписано Прем’єр-Міністром України Віктором Януковичем розпорядження «Про створення Закарпатського художнього інституту». Протягом 2003-2004 років йшла напружена робота з ліцензування та акредитації інституту. Проте, залишалася невирішеною головна проблема – відсутність навчальних приміщень. Настрій у науково-педагогічного колективу був песимістичний через те, що надані Ужгородською міською владою приміщення у будові СШ № 17 черговий раз у нас відібрали.

Допомога прийшла від голови Закарпатської облдержадміністрації Віктора Балоги. Завдяки його рішучим діям, що були підтримані обласною радою та головою м. Мукачево Василем Петьовкою і Мукачівською міською радою, для інституту виділили приміщення у Мукачеві – палац князя Ракоці та в Ужгороді – колишню будівлю дівочої вчительської семінарії, при вході до якої у 1945 році Адальберт Ерделі прибив табличку з надписом «Академія». 

Напевно, в подальшому розвитку Закарпатського художнього інституту ще буде немало проблем, але сьогодні під час святкування 60-ої річниці відкриття першого державного художнього навчального закладу в краї колектив викладачів і студентів з впевненістю дивиться у майбутнє.


Іван НЕБЕСНИК

 

М. Приймич, Б. Кузьма, І. Небесник, А. Коприва та В. Микита, 

1 вересня 2005 р.

Відзначення 110-річчя А. Ерделі. Травень, 2001 р.

Ювілейний захист дипломних робіт. Зліва направо: Б. Коцай, Е. Мисько, 

Б. Курліщук, М. Кляп, П. Балла, І. Небесник, В. Галацан. Ужгород, 1995 р.

Викладачі училища прикладного мистецтва, 80-ті рр.

У методфонді рисунка, 1988 р. Зліва направо: Петрецький В. В., Небесник І. І., Медвецька А. М., Дідик І. І., Дідик Н. Я., Аверкієва Л. С., Сливка Б. Ю., Балла П. К.