МАСНЮК Іван Дмитрович

Автор: admin від 28-07-2021, 11:48
 (голосів: 2)

МАСНЮК 

Іван Дмитрович,

викладач спецдисциплін


Народився 7 липня 1945 року в с. Середнє Ужгородського району Закарпатської області.

У 1963 р. закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва.

В 1973 р. закінчив Львівський державний інститут прикладного мистецтва. 

Викладач спецдисциплін Коледжу мистецтв  ім. Адальберта Ерделі Закарпатського художнього інституту з 1973 року.

Бере активну участь у виставках образотворчого мистецтва творами скульптури та живопису.


Персональні виставки: 

1977 – Ужгород.

1991 – Делі (Індія).

1991 – Бомбей (Індія).

1994 – Солонники (Греція).

1995 – Прага (Чехія).

1997 – Кошице (Словаччина).

1999 – Братислава (Словаччина). 


Учасник Міжнародних пленерів зі скульптури: 

1996, 1997 – Дебрецен (Угорщина).

1998 – Кошице (Словаччина).

1987 – Ужгород.


Помер 13 лютого 2021 року в Ужгороді, де й похований.

 

Михайло СИРОХМАН: НЕЗЛАМНИЙ ЕКСПРЕСІОНІЗМ
ІВАНА МАСНЮКА

 

Скульптор, художник і викладач Іван Маснюк – чоловік у розквіті сил. Почався цей розквіт вже давно і не видно ознак, що свідчили б про його занепад. Його міцно збита фігура викликає здогадки про юнацькі захоплення чоловічими видами спорту і загалом чоловічими справами, а засмаглі ноги в білих шортах примушують декого пожалкувати про пропущену в житті атлетичну сторінку. Його квадратна (в народі кажуть “коцкаста”) голова надійно вмонтована в плечі, а на широкому і вже досить високому чолі прорізано кілька зморщок, що розповідають про речі контрастні й взаємообумовлені: вертикальна складка свідчить про самоствердження і внутрішню боротьбу, про волю до творчості і зневіру, про злети духу і метафізику розчарувань, про насолоду від споглядання краси Божого світу та її втілення у формах і образах, про затаєну гіркоту від втрачених власних творів – як знищених, так і ненароджених. Та доволі помітну вертикаль врівноважують легкі горизонтальні лінії – лінії радості, сміху, жартівливого ставлення до повсякденного життя та фантастичного вміння щоденно творити мікросередовище, де виблискують блискавичні жарти і панує епікурейство та насолода неповторним теперішнім моментом. Іван Маснюк – режисер і продюсер нескінченних сміховинних серіалів, господар мінігостин, що виникають там, де з’являється він. Загострюються почуття і відчуття учасників дійства, все сіре і нудне відступає.

Разом це всього-на-всього повнота життя, де трапляється все і можливе все, вертикальні й горизонтальні координати шляху людини, де чергуються терни й зірки, чорне й біле. А чорне поспішило вплестися дуже скоро у долю Івана.

 

РІД

Іван Маснюк народився 7 липня 1945 року в селі Середньому на Ужгородщині. Його появу на світ супроводжували переломні історичні колізії. Прийшов мир після найжорстокішої війни. Настав кінець буржуазним часам і патріархальному ладу на Закарпатті, що стало мініатюрним краєчком гігантського СРСР. Вводилися нові небачені порядки нової не знаної ще влади.
Дідо по мамі Дюрьо Василина з Кибляр близько 25 років працював у США, а, повернувшись, купив гектар дубового лісу, гектар поля, гектар виноградника і гектар на косовицю. Міцний суворий ґазда працював з ранку до ночі, і так мали працювати всі. Важкою працею здобувався достаток і набувалося ґаздівство.
Біда прийшла неочікувано. Мама померла раптово у вагоні анталовської вузькоколійки. Вона їхала в Ужгород купити синові дарунок. Свідком була циганка, яка потім передала останні мамині слова: “Йой, Іванку, що з тобов буде!” Іванкові було 5 років.

Війна звела Іванових батьків і війна їх ледь не розлучила. Тато Дмитро Маснюк мав сильно “заплямовану”, як на громадянина СРСР, біографію: за Карпатської України очолював січовиків у Буштині. На щастя, ніхто на нього не доніс, і правда відкрилася аж у 1990-х роках. У 1945 році, коли Німеччина вже програла війну, потрапив з волі радянського командування в нікому не потрібну м’ясорубку під Дуклею, де навіки залишилися тисячі закарпатців. На саме Різдво його було важко поранено. Лежав на снігу в 25-градусний мороз, стікаючи кров’ю, думав про родину в Буштині, що у цей час розпочинала Святу вечерю. Його знайшли санітари – і перемогу він зустрів у київському госпіталі, а додому прийшов у серпні, коли синові було майже 2 місяці. Після поранення не зміг на повну силу працювати на ґаздівстві в Середньому і не захотів посади бухгалтера в радгоспі, де вже процвітали крадіжки. Влаштувався у Товариство мисливців.
На храмове свято Успіння Богородиці до діда Василини приходило багато гостей: щоб прийняти всіх, 5-6 разів накривали на столи. Люди ще жили і думали по-старому і ще не навчилися боятися вільного слова. Вуйко Михайло Кіштулинець з Кузьмина заявив, що за свої гроші купить “ослободителям” квитки в один бік, аби лише поїхали. Дістав 10 років таборів. Це той Кіштулинець, що зазнав за Угорщини ув’язнення в хустській тюрмі й там знайшов написану кров’ю записку юного Блестіва, розстріляного угорцями “… за те, що любив свою рідну Україну”.

У перший клас Іван пішов ще в Середньому, а в другий – вже в Ужгороді. Батько одружився з Оленою Опаленик. Новий батьків тесть пішов працювати мурником, шоб в умовах радянського дефіциту отримати ділянки та будівельні матеріали і збудувати донькам будинки. В Ужгороді життя було суворіше за середнянське дозвілля зі смачною домашньою їжею, свіжими овочами і фруктами. Жилося сутужно. У меню часто фігурував “kömény magos leves” (суп з кмином) та хліб із сливовим “лекваром”. Певною мірою сільський рай повертався влітку, коли Івана відправляли до стрика Юри в Буштино. Там починалася і школа життя – участь у різних сільськогосподарських роботах.
У новій сім’ї всі співали і зналися на музиці. Відчуття краси заповнювало душу. Красу світу відкривав батько, що брав сина з собою в гори. Батько зіграв вирішальну роль у житті Івана: 1956 року він привів його в художню студію Золтана Степановича Баконія. Цей день став одним з найщасливіших: Іван виліпив півня і отримав за свою першу скульптуру приз – коробку пластиліну. Летів додому, сповнений радості. Перший крок у мистецтві був вдалим.

 

ХУДОЖНЄ УЧИЛИЩЕ

Студія Баконія закономірно привела до вступу в Ужгородське училище прикладного мистецтва, яке Іван закінчив 1963 р. Він виявився наймолодшим на курсі. Потрапив у сильну групу. Хлопці були фанатично віддані мистецтву. На квартирах організовували заняття з рисунку, і таке серйозне ставлення визначило їх шлях – майже всі знайшли себе в мистецтві – Ян Пашко, Василь Гайду, Петро Фелдеші, Ельдар Ефендієв, Микола Дзись-Войнаровський. Вже студентом училища Іван продовжував відвідувати незабутні пленери гуртківців Баконія в селах Закарпаття, пленери Василя Зейкана в Рахові та Лазещині, а 1964 р. виставив на Другій молодіжній виставці перші олійні твори “Хати в Ставному”.
Тоді в художнє училище з Львівського інституту прийшли талановиті і сповнені ентузіазму викладачі. Едіта і Микола Медвецькі ґрунтовно вели фахові предмети, вчили працювати з начерками. Антон Шепа подавав приклад, блискавично виконуючи етюд, демонструючи своє розуміння кольору. В ньому відчувалася внутрішня могутність. Вільгельм Берец вселяв надію на творчий успіх. Директором був Павло Балла. В умовах хрущовського потепління пожвавилося мистецьке життя.

З’явилися перші публікації про імпресіоністів. Відбулися перші персональні виставки молодих неординарних художників Антона Шепи і Ференца Семана. Важливу роль у формуванні художнього смаку відігравав журнал “Декоративноприкладное искусство”. Публікувалися вірші поетів-шістдесятників. Роберт Рождєственський написав: “По стебельку вверх и вверх ползёт травяная вошь, зачем, человек, живёшь, если так живёшь?” На той час це був грім з ясного неба. Вибухнуло усвідомлення змісту і мети життя. Скульптор Маснюк почався ше тоді, на початку 1960-х, тоді ж його вроджене волелюбство отримало інтелектуальну та чуттєву підтримку. Виникало величезне бажання творити, пізнавати нове.

 

ІНСТИТУТ

Іванові Маснюку не вдалося вступити ані в Ленінград, ані в Київ. Від радянського абітурієнта вимагався стаж роботи, талант брався до уваги в другу чергу. Тож довелося замість інституту йти на три (!) роки в армію і потрапити на ракетний полігон. Іванова життєлюбність перемогла в умовах уніформи і кирзових чобіт. Допомогло мистецтво – останні два роки він служив художником у клубі частини і багато малював олією. Батько вислав йому спочатку етюдник, а згодом неймовірну і незбагненну для військових чинів посилку – повну коробку сухої глини. Щасливий Іван відразу взявся ліпити Ван-Ґоґа.
Звільнившись від армії, Іван вступив до Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва на відділ кераміки, і там з 1968 до 1973 р. відбулася головна школа. Львів будив уяву, його мистецьке середовище навчало і виховувало, і надихало на творчість. Тут ще відчувалися дорадянські европейські художні традиції, ще не домінував нудний соцреалізм. Рисунок викладав Любомир Медвідь. 

До скульптурного товариства належали Дмитро Крвавич, Іван Самотос, Валентин Борисенко, Еммануїл Мисько. Творилася стилістично сучасна і наповнена українським духом львівська скульптура. Крвавич і Самотос допомагали шліфувати скульптурну майстерність. Іван Маснюк був настирним і, зупинивши в коридорі Крвавича, просив приділити йому кілька хвилин. Той погоджувався: “Ви знаєте, я зараз не можу, але якщо завтра знайдете мене о цій порі, то ми побалакаємо”. Яскравим викладачем, лідером студентських симпатій був мистецтвознавець Володимир Овсійчук, який заклав відчуття всього найважливішого для художника в житті і мистецтві. У Львові відкрилося бачення кращих світових скульпторів Майоля, Мештровича, Бранкузі, Мура. За ніч студенти перефотографували альбом Архипенка, привезений з Канади Миськом. У Москві вдалося побачити виставку Бурделя. Незабутніми були поїздки в прибалтійські республіки, де розвивалося мистецтво, відмінне від офіційного реалізму і застиглого академізму. Вразила паркова скульптура, пошуки нових форм для втілення нових ідей, скульптори Кулд, Варек, Соанс, Кузма і Вільджунас. У Москві Ернст Нєізвєстний покидав СРСР, йому не дозволили вивезти свої скульптури, він їх розбив і скинув у Москвуріку.
Хрущовську лібералізацію вже було згорнуто. Закінчення навчання співпало з наступом на свободу і культуру. У Львові 1973 р. тривали арешти, репресії проти української інтелігенції. Поет Ігор Калинець уже був у таборах, але студенти зачитувалися його переписаними віршами:

 

Ранкова зоря – Марія,
Вечірня зоря – Марія,
Якби не було України,
Молився б тільки тобі.

 

Львів завершив формування скульптора Маснюка. Оцінивши його здобутки, керівництво інституту дозволило випускникові факультету кераміки виконати для дипломної роботи скульптуру. Іван виліпив для нового навчального корпусу 5-метрову скульптурну композицію “Алегорія мистецтв” і захистився на “відмінно”.

Попереду нестримна жага творити, народжувати скульптурні форми, втілювати в життя своє бачення світу і людських пристрастей, і віра у всесильність мистетцва і його потрібність людям. І повернення в Ужгород.

 

СКУЛЬПТОР

Іван Маснюк повернувся в рідне художнє училище викладачем. Він також прийшов у закарпатське художнє життя і просто в життя, створивши сім’ю і оселившись у центрі Ужгорода. Скульптурне середовище 1970-х років було цікавим і різноманітним. Старші скульптори Іван Гарапко, Василь Свида, Михайло Попович працювали в межах спокійного випробуваного реалізму. Молодші прийшли з пошуками нового, з індивідуальним світобаченням. У творах Івана Бровдія переважали камерні теми і настрої, Павло Бідзіля виконав чудову меморіальну дошку письменнику Тевельову, Гарі Чувалов відзначився творами “Портрет Снігурського”, “Сова”, пам’ятником загиблим воїнам у Косівській Поляні, цікавими формальними пошуками, Микола Рогаль створював оригінальні абстрактні форми, не розраховуючи на розуміння і сприяння.
Іван Маснюк прийшов зі своїм неповторним стилем, з глибоким власним світом ідей і почуттів, знайденим, вистражданим душею і розумом. Світом живим і бунтівним, бунтівним не стільки самим бунтом, скільки сміливістю й жагою жити повнокровно, говорити на повний голос. В ужгородській скульптурі ще не було творів настільки експресивної форми і настільки глибоких філософськи. Ніхто до нього не брався за втілення на такому рівні ідей вічних і загальнолюдських. Гімн життю звучав на два голоси чи на дві мелодії: як перемагаючий нескорений дух – “бунтуюча людина”, що запульсувала в грубому залізобетоні, в камені, часом у бронзі, і як космічна мелодія у невеликих бронзових скульптурах, присвячених жінці, коханню, матері, де кожна фігура – музичний фрагмент у світовій симфонії любові.

Два звучання у скульптурній творчості Івана Маснюка проектуються на два періоди. Перший – це період бунту життя, неприйняття жодних форм насилля чи упокорення духу, це усвідомлена молодість і свідома сила здійснення. Це – коли немає обмежень і життя існує лише для творчості, і є лише середовищем творчості. Іван вдихнув повітря свободи, що стало джерелом його натхнення і, зрештою, його провиною. Цей період уклався у 1970-і роки і певним чином підсумувався 1978 рік виставкою викладачів художнього училища, в якій, крім Маснюка, взяли участь Людмила Аверкієва, Іван Манайло, Василь Петрецький.
Твори Івана Маснюка мали дивовижну якість – майже чистий експресіонізм втілювався у вишукану художню форму. Творилася нова естетика міської скульптури, коли найвибуховіші пристрасті і спопеляючі боління не руйнують форми, а, навпаки, роблять її повноцінною. Драматична тема в скульптурі “Часи зневаги” (1973), де сила, з якою втиснуто в прямокутник людську істоту, дорівнює силі страждання і передбачає силу ймовірного звільнення, утримує також шарм естетичної лінії, а лагідно розкриті долоні в творах “Доброзичливість” (1978) і “Землі моїй” (1978) сповнені внутрішньої напруги. Можливо, це найкраща метафора життя – пульсування матерії і благородна стриманність душі, біль, що розриває матерію, але не нищить душу, страждання, запліднене протестом, а в приниженні вже визріває передчуття перемоги. Інші твори блискучої серії 1970-х – “Незламний” (1974), “Єдність” (1974), “Біль” (1975), “Пам’ять” (1977), “Боротьба” (1977).

Другий умовний період не відокремлюється від першого, друга художня інтонація визріває і здійснюється паралельно, поступово стаючи домінантною у 1980-х роках. Це переважно жіночі фігури, малі бронзові форми, де експресія напруги, боротьби елементів, пульсування зіткнень поступилася місцем експресії ліній – вертикальних, горизонтальних, вигнутих, пружних – і експресії руху – злету, сходженню, падінню, піруету. Лінії і рух виражають головні емоції життя. У жіночих фігурах 1970-х більше статичності, зовнішнє передає внутрішній стан, що випромінюється ще й полірованою поверхнею бронзи (“Материнство”, 1973, “Ніч”, 1977). “Материнство” виконувалося тричі, кожен варіант супроводжував народження дітей скульптора. У творі “Радісний сон” (1980) жіноча фігура тягнеться до радісного переживання, як рослина до сонця – художнику вдалося вловити це наповнення плавним внутрішнім рухом, добровільне розкриття себе назустріч щастю, підсвідомо всі форми витягуються, а голова схилена на плече, щоб прийняти ласку. В “Елегії” (1980) ця ж емоція розкрита у бюсті – це ніби збільшений фрагмент попереднього твору, увагу зосереджено на голові, шиї, плечах – це ті частини тіла, що першими приймають поцілунок, і через нього – прилучення до таїнства любові. Подібний настрій має твір “До сонця” (1981). Дві горизонтально розташовані фігури композиції “Спогад (Взаємність)” (1979) – це плин у часі, плин у невагомості, вічна жінка і вічний чоловік, що прагнуть з’єднання і разом проходять крізь життя. Волею автора спогад стає більшим, ніж пам’ять про близькість, набуває філософського звучання, це спогад крізь віки і крізь нові втілення і переживання любові. Стрімкі летючі фігури купаються в невидимих повітряних потоках щастя і сягають межі дозволеного – стрімким вертикальним пірнанням (“До себе”, 1983) і акробатичним вигином (“Мить перемоги”, 1982). “Вечірня пісня” (1981) – як колискова планеті Земля – знайома легкокрила дівоча фігура облітає планету. Ніжна юна надія оберігає життя на Землі. І раптом та ж дівоча фігура, розламана на три частини. Такою буває “Доля” (1983), і таке трапляється у злетах любові.

Поряд з двома домінуючими лініями скульптурної творчості постійно присутній портретний жанр. Це не портрети зовнішньої схожості. Важливою є суть людини, глибини душі, головні пристрасті і переживання. Іванові портрети мають вищу і глибшу схожість. Це портрети внутрішнього світу, це точна психологічна сутність, найхарактерніший вияв особи. Портрети конкретних людей сприймаються як філософські і поетичні узагальнення (“Федір Безродний” (1970), “Портрет художника Петра Берцика” (1975). “Портрет художника Павла Бедзіра” (1986) – це і образ вічного художника, а бронзові окуляри, закриваючи очі, не послаблюють, а посилюють схожість і підкреслюють дух портретованого: інша його назва – “Людина з високо піднятою головою”. Експресія залишається основою стилістики Маснюка, його голови – це конструктивно міцно зроблені об’єми, а поверхня – суцільна фактура зі зморщок-переживань, тугих від напруги артерій, складок вольового зусилля, динаміки м’язів і нервів. Саме експресивна складова робить його меморіальну дошку Тарасові Шевченку (1987) на фасаді першої школи однією з найцікавіших серед подібних творів в Ужгороді. Цікавим мав бути портрет експресивного художника Ференца Семана (1987) у виконанні експресіоніста Маснюка, та йому не судилося втілення в бронзі і навіть існування у глині. Більш стриманими за внутрішнім імпульсом є роботи 1990-х – “Василь Ґренджа-Донський” (1990), “Портрет Фріца Ґленца (1997)”.

Відома персональна виставка скульптури Івана Маснюка в ужгородському альпінарії 1987 року найбільш повно продемонструвала творчість скульптора і, певним чином, підсумувала другий – ліричний період. Великі форми з серії “Життя рук” і чудової пластики голови були подаровані місту. Тодішній голова міста Еміл Попович сприяв проведенню виставки і навіть виділив скульптору підвальне приміщення під майстерню, але більшість робіт стали жертвами ужгородських вандалів. З сумом згадувалися песимістичні слова Федора Манайла: “Файні роботи, але куди ти їх подінеш?” Тоді Ужгород вже не був европейським містом, а тепер ще не став ним, хоч тут живуть скульптори і художники.

Треба народитися щасливим, щоб створити свій сад скульптур, щоб бути експресивним і ні на кого не схожим, щоб здивувати світ своїми руками і зберегти в портретах близьких по духу лицарів волі і творчості. Треба бути сильним, щоб пережити байдужість оточення, ідеологічне пресування, відсутність замовлень, власну депресію і врешті знищення більшості творів. Іван Маснюк пройшов крізь усе це. Він сповна заплатив за щастя творити. Та його твори існують і волають про місце на ужгородських площах і в тихих скверах. Місто веде полеміку, як краще облаштуватися і чим прикраситися, а поруч живе скульптор, народжений цим містом зі скульптурами, створеними для цього міста, скульптурами, що не старіють і завжди можуть зачарувати і прикрасити.

 

ВИКЛАДАЧ

Більшу частину свого життя Іван Дмитрович Маснюк викладає фахові дисципліни в коледжі мистецтв, а зараз вже й у Закарпатському художньому інституті. Більшість молодших художників Ужгорода, Закарпаття пройшли школу Маснюка. У цій школі вчать плідно працювати, будувати малюнок і бачити об’єм, конструкцію, характер і передавати побачене як твір, як композицію, де всі елементи логічно і чуттєво вивершені і вивершеним стає сам твір. Поради і зауваження Івана Дмитровича влучні й чіткі, часом різкі й безжалісні, але завжди з гумором чи іронічним підтекстом. Учні вчаться не лише малювати, а й любити життя, розуміти і відрізняти речі високі і разом з тим не нехтувати повсякденністю, з якої складається життя. Старшокурсники приходять до школи Маснюка, щоб вдосконалитися і набути особливої маснюківської конструктивності й експресивності малюнку. Вони торопіють від перших незвичних для них епітетів і порівнянь і непомітно для себе втягуються у світ бурлескових, епатажних і дуже фольклорних жартів. Можливо, аж потім, пізніше, декотрі з них здогадаються, що мали велике щастя, зустрівшись з викладачем і скульптором Іваном Маснюком, і зі здивуванням виявлять, що дивляться на світ і очима вчителя. І будуть згадувати крилаті вислови і приповідки Маснюка, і будуть шкодувати, що не записували цю унікальну усну творчість, що час навчання пройшов, і що вони ще не познайомилися з лумшорськими водопадами, де живе його муза, і з полониною Драгобрат, де ніби присутній сам художник, бо всі його там знають. І їх нестримно закортить знову зустрітися з учителем. І для цього досить забігти у коледж чи в майстерню Маснюка.

Він поруч, життя триває, триває його експресивна сутність і її незламний виразник Іван Дмитрович Маснюк…

Кому під силу зламати експресію?

 

 

Він поруч, життя триває, триває його експресивна сутність і її незламний виразник: Помер знаний митець Закарпаття (ФОТО)



Він поруч, життя триває, триває його експресивна сутність і її незламний виразник: Помер знаний митець Закарпаття (ФОТО)

Він поруч, життя триває, триває його експресивна сутність і її незламний виразник: Помер знаний митець Закарпаття (ФОТО)


Він поруч, життя триває, триває його експресивна сутність і її незламний виразник: Помер знаний митець Закарпаття (ФОТО)

Він поруч, життя триває, триває його експресивна сутність і її незламний виразник: Помер знаний митець Закарпаття (ФОТО)


Він поруч, життя триває, триває його експресивна сутність і її незламний виразник: Помер знаний митець Закарпаття (ФОТО)

Він поруч, життя триває, триває його експресивна сутність і її незламний виразник: Помер знаний митець Закарпаття (ФОТО)