Сьогодні у Надії Степанівни Пономаренко – ювілей. Щиро вітаємо її з прекрасними роками і бажаємо доброго здоровʼя, щастя, радості, нових звершень на многії і благії літа!

Подаємо статтю Михайла Сирохмана про творчість цієї самобутньої художниці.

Надія Пономаренко показує колекцію живописних зображень: виногради, чаші і кулі, жіночі постаті й міфічні істоти, стародавні святі й вічні устремління. У Надії прозірливе око, що заглядає у потаємні куточки душі і бачить аж за межі реального, розширює ці межі у царство мрій. Нова сутність у зарамованому просторі відволікає від повсякденної правди, а сцени повсякдення перетворюються в обрамлені видива зі світу вищої мудрості, де «сталість є лиш в проминанні», а законом панує краса.

У Надії чарівний дотик − все, чого торкається її пензлик, перетворюється на коштовності. Розфарбована поверхня полотна чи картону − співзвуччя кольорових площин, де дивної повноти колір недовго радує око в освітленій частині, густішає в тінях, зберігаючи таємницю і бажання бачити знову. Фігури і фігурки, як інкрустовані елементи, вкраплення загадкових мінливих мінералів, відбитки слідів світла, стриманий бенкет подвійних рефлексів, зблисків і відблисків, просвітлень і затемнень. Освітлення непомітно розчинилося в сутінках – залишилося внутрішнє світло, як світіння предметів і просвітлення загадкових облич. Будення ясна небесна блакить сприймається як відкриття. Вселенська подія − ультрамарин церковної вежі на тлі ще недавно розпеченого передвечірнього неба. Жіночі очі, що дивляться у себе і далі, у вічність. І руки чутливіші за очі, простягнуті назустріч, щоб ніколи не зустрітись. Світ Надії і Ностальгії.

Неймовірна тиша буття. Розлита  в предметах і у просторі між ними, у застиглому спокої тіней, у набряклих перестиглою чорнотою гронах винограду на тлі пейзажів біблійних кольорів. Виявляється тиша може бути багатоликою і багатоколірною. Вона наповнює форми ночі і дня, та найпроникливіша у скоробіжних фазах присмерку й світанку. У тиші зароджується усе найважливіше. Тиша не німа. Вона сповнена безлічі подій і безголосих бажань. У найглибшій тиші людського єства народжується тремтлива мелодія зір.

Тиха радість буття. Радісна гра всесвіту і світу. Кольорові вітрила небес, напнуті між будинками і деревами. Кришталики космосу, відбиті розсипаним калейдоскопом у склах напіввідчинених вікон, і вкладені у незворушну мозаїчну поверхню ваз на підвіконні. Блискітки розпеченого пилу на безлюдних вулицях прикарпатської провінції. Століттями настояний аромат солодких черешневих і гірких смерекових, ясенових кольорів, що світяться крізь банальне сіре пофарбування гуцульського свічника. І майже завжди дві фігури, які щойно перервали спілкування і завмерли ще не розлучені, а часом творять молитву, чи просто очікують чуда.

Неймовірна легкість буття. Легкість краси. Якщо світ творився за законами краси, то гарними є і першоелементи, найдрібніші частки: молекули повітря, заряджені хрестиками, грудки землі, заряджені рисками або стрілками, і легкі кульки живої води. Можливо, так гостро сприймається краса через її  нетривалість. Можливо, оманлива легкість краси − це лише легкість перетворень. І єдиний спосіб утримати швидкоплинні зникаючі серії зображень − це розставити жертовні чаші по периметру зони людського буття і чекати на ясний вогонь Богоявлення.

Тривають пошуки сенсу, утримуючи цілісність і гармонію фрагментів реальності. Наповнюється ясністю буття  − «у завершеність форми невтілена туга».

Михайло СИРОХМАН

Пономаренко Н. Зимовий вечір. 

Московська набережна. 1982

Пономаренко Н. Зимовий пейзаж з пташкою. 1982

Пономаренко Н. Місячна ніч. 1979

Пономаренко Н. Козацька пісня. 1979