25-26 лютого було вшановано Миколу Мушинку – ви­датного діяча су­часності, фольклориста, україно-, мистецтво- та літера­ту­ро­знав­ця, бібліо­гра­фа, доктора філологічних на­ук, члена Міжнародної комі­сії з дослі­джен­ня на­ціо­нальної куль­тури Кар­пат та Балкан, дійсного члена НТШ, Пре­зи­ден­та НТШ у Словаччині, го­лови Асо­­ціації українців Словач­чи­ни, інозем­но­го академіка Національної ака­де­мії наук Ук­раїни, одного з най­поважніших дослідників культури Закарпаття з нагоди його 80-річчя від дня народження.

   Микола Мушинка – уродженець Пряшівщини, відомий у світі куль­ту­ро­лог, зі складною творчою біографією, який сьогодні викладає спецкурси в Закарпатському художньому інституті.

   Він (словац. Mikuláš Mušinka) народився 20 лю­то­го 1936 року в се­лі Ку­рів Бардіївського округу (Східна Словаччина). Закінчив Руську гімназію у Пря­шеві. Вищу освіту одержав у Карловому університеті в Празі, де під ке­рів­ництвом І. Панькевича та Є. Врабцової почав вивчати фольклор пів­ден­них лемків. З 1960 р. працював у кабінеті україністики Кошицького уні­вер­си­тету (Пряшів). Вчився в аспірантурі у Празькому та Київському ім. Т. Г. Шевченка (1964–1966 рр.) університетах. У 1967 р. здобув ступінь кан­ди­дата наук. Був висланий з СРСР через кон­так­ти з дисидентами (не­ле­гально перевозив через кордон у Чопі працю Івана Дзюби «Інтер­на­ціо­на­лізм чи русифікація?»).

   Під час роботи в Пряшівському університеті (1960–1972 роки) опуб­лі­кував понад 200 наукових робіт, науково-популярних статей, рецензій (роз­відки про В.Гнатюка, Ф.Колессу, Ф.Главачека та інших, які на сьогодні за­лишаються актуальними і нічого кращого ніким ще не написано)). До­по­ма­гав ство­рювати експозицію етнографічно-меморіального музею Воло­ди­ми­ра Гна­тюка, спорудити пам'ятник на запущеній могилі Володимира Гна­тю­ка у Львові.

   За протест проти введення військ Варшавського договору в Чехо­сло­вач­чину зазнав переслідувань (1968), був відлучений від наукового і лі­те­ра­турного життя.

   За спілкування з дисидентами був звільнений у 1971 р. та змушений був працювати пастухом, кочегаром (1972–1990 рр.). Не був запрошений на проведення наукової конференції, присвяченої 100-річчю з дня на­ро­дження В. М. Гнатюка на Тернопільщині (хоч М. Мушинка є найвідомішим гнатюкознавцем). Продовжує публікації своїх до­слі­джень за кордоном. У  1990 р. був реабілітований та повернувся в Пряшів­ський університет на посаду завідувача Науково-дослідним відділом кафедри україністики.

   Сьогодні на пенсії. Проживає в Пряшеві. Продовжує наукову роботу.

   Псевдоніми: Микола Вірук, Микола Гнатюківський, Микола Пасту­шен­ко, Петро Ігорчук та ін. 

   Наукові інтереси та творчий доробок Миколи Мушинки – гідні подиву: він – автор більше 200 наукових розвідок, понад 1000 статей, 350 ре­цен­зій, 50 книг, автор праць «З українського фольклору Східної Словаччини» (1963 р.), «Фольклор русинів Войводини» (1976, 1987 р.), «Українська усна словесність» (1973 р.) та інших, понад 70 праць про Володимира Гнатюка, дослідник творчості Івана Панькевича, Тараса Шевченка, Івана Югасевича, Олександра Духновича, Флоріана Заплетала, Володимира Січинського, Іва­на та Ореста Зілинських, Степана Клочурака, Фердинанда Колесси, Фран­ти­шека Главачека, Святослава Гординського, Олекси Новаківського, Ста­ні­слава та Софії Дністрянських, Степана Рудницького, Олени Теліги, Олени Руд­ловчак, Степана Папа, Василя Капішовського, Івана Кулеця, Тараса Ку­щин­ського та багатьох інших. Микола Мушинка у 1992 р. захистив доктор­ську дисертацію в Києві в Інституті мистецтвознавства, фольклору та ет­но­­графії ім. М. Риль­ського (Диплом доктора філологічних наук № 1 в неза­леж­ній Україні). У Пряшеві заснував Асоціацію україністів Словаччини та Наукове то­ва­риство ім. Т. Шевченка у Словаччині. Збирає і досліджує фольклор україн­сько­го населення Східної Словаччини. У 1991 р. обраний професором УВУ в Мюн­хені. Лауреат премій ім. П. Чубинського, І. Франка, Д. Нитченка, В. Ґрен­джі-Донського, румунської премії «Корона Карпатика», фундації ім. Та­раса Шевченка та ін.

   І сьогодні Микола Іванович Мушинка активно продовжує науково-дослідну роботу, займається збереженням архівів зарубіжних українців, переймається долею незаслужено забутих чи відсторонених митців, по­вер­тає їх спадщину українському народу, видаючи їх твори в Україні, Європі та Аме­риці, демонструючи на різноманітних виставках художні по­лот­на зі своєї колекції, опікується їх памʼяттю, зокрема перепохованням, від­нов­ленням документальної справедливості, доглядом могил та под. Акад. Му­шин­ка ‒ автор сотень культурологічних гасел до українських і за­ру­біжних ен­цик­лопедичних видань, організатор і ведучий фольклорно-етно­гра­фіч­них та культурно-мистецьких конференцій, експедицій, фестивалів, свят,  активний учасник багатьох наукових форумів в Україні та за кордоном.

   Отже, в умовах модернізації мистецької освіти суттєвим чинником її розвитку стає ак­туа­­лізація досвіду, вивчення й популяризація наукового доробку нашого сучасника, які впродовж другої половини ХХ століття мали суттєвий вплив на розвиток культури в Україні та Європі і про­дов­жу­ють нині формувати її мистецьке обличчя.

   На Міжнародну науково-практичну конференцію зʼїхалося чимало поважних гостей, серед яких Жулинський Микола Григорович, академік, доктор філо­ло­гічних наук, професор, директор Інституту літератури імені Та­раса Шевченка Національної академії наук України (Україна, м. Київ); Карась Ганна Василівна, доктор мистецтвознавства, профе­сор, завідувач кафедри академічного та естрадного співу Інсти­ту­ту мистецтв ДВНЗ «Прикарпатський національний універ­си­тет імені Василя Стефаника» (Україна, м. Івано-Фран­ківськ); Дутчак Віолетта Григорівна, доктор мистецтвознавства, про­фесор, завідувач кафедри народних інструментів і музичного фольклору ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (Україна, м. Івано-Франківськ); Кожан Ігор Володимирович, генеральний директор Націо­наль­ного музею у Львові імені Андрея Шептицького (Україна, м. Львів); Атаманенко Алла Євгенівна, доктор історичних наук, про­фе­сор, декан факультету міжнародних відносин та директор Інсти­ту­ту досліджень української діаспори Національного універ­си­те­ту «Острозька академія» (Україна, м. Острог); Трембіцький Анатолій Михайлович, кандидат історичних на­ук, старший науковий співробітник, доцент кафедри комер­цій­ного та трудового права Хмельницького інституту Міжрегіо­наль­ної Академії управління персоналом, завідувач Хмельницьким міським відділом Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України (Україна, м. Хмельницький); Павлюк Степан Петрович, доктор історичних наук, академік Національної академії наук України, професор, директор Інституту народознавства НАН України (Україна, м. Львів); Бірчак Ян, професор Пряшівського університету, доктор фізичних наук (Словаччина, м. Пряшів); Бабота Любиця, професор Пряшівськго університету, кандидат філологічних наук, доцент (Словаччина, м. Пряшів); Шуркала Ярослав, приватний підприємець (Словаччина, м. Пря­ші­в); Дітчук Ігор Львович, викладач кафедри географії і методики її навчання Тернопільського національного педагогічного універ­си­тету імені Володимира Гнатюка (Україна, м. Тернопіль); Чорнопиский Михайло Гнатович, кандидат філологічних наук, доцент кафедри  української фольклористики ім. академіка Ф. Колесси Львівського національного університету ім. Івана Фран­ка, дійсний член і голова Комісії фольк­лористики НТШ (Україна, м. Львів); Бенч Ольга, професор Католицького університету м. Ружом­бе­рок і Національної музичної академії України імені П. Чайковського, народна артистка України, кандидат мистецтвознавства, про­фесор (Словаччина, м. Ружомберок); Стельмащук Галина Григорівна, доктор мистецтвознав­ства,  про­фесор Львівської академії мистецтв, член-кореспондент НАМУ(Україна, м. Львів); Шумицька Галина Василівна, кандидат філологічних наук, до­цент, декан філологічного факультету Ужгородського націо­наль­ного університету (Україна, м. Ужгород); Медведь Марія Миколаївна, директор Наукової бібліотеки Ужгородського національного університету (Україна, м. Ужгород) та багато інших. За час роботи конференції виголошено 24 доповіді, присвячені особі Ювіляра, проведено урочисту академію, на якій виступив Закарпатський заслужений академічний народний хор, відвідано Горянську ротонду та Хрестовоздвиженський кафедральний собор, мистецькі виставки в галереях Ужгорода. Микола Іванович отримав золоту медаль «За працю» від Словаччини, нагрудний знак «За розвиток Закарпаття», ювілейну медаль від Національної академії наук України, чимало подарунків, квітів, усних і письмових привітань від влади, колег, друзів, студентів.

   У Закарпатському художньому інституті відбулося справжнє свято – для Ювіляра і його родини, для гостей, викладачів і студентів.