Волошин, о. Августин, син о. Івана (літературний псевдонім «Андрій Верховинський»; 17.03.1874, с. Келечин Міжгірського р-ну Закарпатської обл. − 19.07.1945, м. Москва, Росія).

   Закінчив Ужгородську гімназію (1892), семінарію (1896), фізико-математичний факультет Вищої педагогічної школи в Будапешті.

   Священик УГКЦ (1897), папський прелат (1933). Професор греко-католицької учительської семінарії від 1900, її директор (1917-1938). Професор педагогіки, завідувач кафедри Українського Вільного Університету в Празі, його ректор (1945). Визначний громадсько-політичний та культурний діяч Закарпаття, посол до чехословацького парламенту (1925-1929).

   Прем’єр-міністр автономного карпато-українського уряду від 26.10.1938, обраний 15.03.1939 президентом Карпатської України.

Заарештований большевиками у Празі 15.05.1945, вивезений до Москви. Помер у лікарні Бутирської тюрми.

   Реабілітований 12.09.1991.

   “Великі люди - як монументальні будівлі. Хто близько стоїть, величі їх не ба­­­чить... Треба відійти, щоб обкинути їх оком від гори аж до долу...” - писав Бог­­­дан Леп­кий. Очевидно, сьогодні ми наб­ли­жа­є­мо­ся - по­ди­во­ва­ні і вра­жені - до осягнення величі й глибинності постаті на­ціо­наль­­ного по­дви­­ж­ни­ка, народного провідника, Президента Карпатської Ук­ра­ї­ни, пе­­дагога, свя­ще­­ни­ка, науковця, письменника, політика, гро­ма­дя­ни­на - Ав­густина Во­ло­ши­на, якому 17 березня цього року виповнюється143 роки.

   Спадщина Августина Волошина складає більше 50 окремих книг - під­руч­­ни­ків з мови, педагогіки, логіки, дидак­тики, арифметики, фізики, статей у на­у­ко­­вій пресі, політичних і публіцистичних виступів, художніх творів. Біб­лі­о­гра­фія його друкованих праць налічує понад 200 назв. До середини 90-х ро­ків знач­­ний творчий набуток А. Волошина був під забороною, його не система­тизували, не ви­­в­­чали, не залучали в науковий обіг. Ім’я його всіляко дискримінувалося, піддава­лося огульній критиці. Йо­го зви­ну­ва­­­чували в українському буржуазному націо­на­лізмі, називали німець­ким при­служ­­­ником, політичним авантюристом, попом-патером і под. Тіль­ки через багато років після мученицької смерті Августина Во­ло­шина повертаємося до спадщини бать­­ка ук­раїнського національно-культурного від­родження на Закарпатті, очи­ща­­є­мо її від бруду, яким вона закидана кому­ніс­тич­ними іде­ологами, і вчитує­мо­ся в йо­го думки та ідеї, підпорядковані перемозі Ук­ра­їн­­сь­кої Правди за Кар­па­­тами, про­стежуємо той тернистий шлях, яким підкар­пат­ські ру­сини, при­ре­че­ні сильні­шими сусідами на повну асиміляцію, з етніч­ної маси ста­ли на­цією, ус­­ві­­до­мили себе часткою великого українського наро­ду. Він сам, як і його на­род, про­й­шов складний і суперечливий шлях націо­наль­ного са­мо­ус­ві­домлення, через народовецькі переконання, у послідовному служінню чину викри­с­та­лі­зу­вав­­ся у на­ціо­нального лі­де­ра, привів свій народ до створення Карпа­то­ук­ра­їн­сь­кої дер­жа­ви у 1938-1939 рр. і став її Президентом, а незалежною Україною визнаний Героєм.