На сьогодні до складу Організації Об’єднаних Націй входить рівно 193 держави-члени. Ця цифра фіксує майже повну картину міжнародно визнаних суверенних держав планети, де кожна має рівне право голосу в Генеральній Асамблеї незалежно від розміру території чи чисельності населення. Два постійні спостерігачі — Святий Престол (Ватикан) та Держава Палестина — доповнюють цю структуру, підкреслюючи тонкі грані дипломатичного визнання та політичних реалій.
Членство в ООН ніколи не було просто формальністю. Воно стало результатом вісімдесяти років дипломатичних баталій, хвиль деколонізації, розпаду імперій та компромісів у Раді Безпеки. Сьогодні 193 прапори перед штаб-квартирою в Нью-Йорку символізують не лише кількість, а й баланс сил, де голоси Глобального Півдня, Європи та Азії переплітаються в єдиному механізмі.
Водночас ця цифра приховує глибші шари: юридичні критерії Статуту, геополітичні бар’єри для деяких територій та еволюцію самої ідеї універсальності. Розуміння того, чому саме 193, а не 196 чи 200, відкриває вікно в реальну механіку міжнародних відносин.
Від 51 засновника до 193 членів: вісім десятиліть трансформації
Коли 24 жовтня 1945 року Статут ООН набув чинності, під ним стояли підписи представників 51 держави. Серед них — Сполучені Штати, Радянський Союз, Велика Британія, Франція та Китай, а також Українська РСР та Білоруська РСР. Тоді організація виглядала як клуб переможців Другої світової, де домінували великі держави.
Наступні десятиліття перетворили її на truly глобальну платформу. У 1955 році, після смерті Сталіна, «пакетна угода» відкрила двері одразу для 16 країн — від Албанії та Болгарії до Іспанії та Португалії. Це був перший великий прорив крізь холодновійськові veto.
Справжній вибух стався в 1960-х. Деколонізація Африки та Азії принесла десятки нових членів. «Рік Африки» — 1960-й — став символом: за короткий час до ООН приєдналися Нігерія, Конго, Малі, Сенегал та багато інших. До кінця десятиліття кількість перевищила 120. Кожна нова держава не просто додавала прапор — вона змінювала баланс голосів у Генеральній Асамблеї, посилюючи теми розвитку, антиколоніалізму та економічної справедливості.
1990-ті принесли нову хвилю. Розпад Радянського Союзу, Югославії та Чехословаччини додав майже два десятки держав. Росія успадкувала постійне місце в Раді Безпеки, а Україна, Білорусь та інші колишні республіки підтвердили або отримали повноправне членство. Останнім масовим поповненням став 14 липня 2011 року — Південний Судан став 193-м членом після референдуму про незалежність.
З того часу цифра застигла. Жодна нова держава не перетнула поріг за останні п’ятнадцять років. Це не випадковість, а свідчення того, що майже всі міжнародно визнані суверенні утворення вже всередині.
Юридичний лабіринт: як саме держава стає членом ООН
Статут ООН у статті 4 чітко окреслює правила гри. Членами можуть бути «всі миролюбні держави, які приймають на себе зобов’язання, що містяться в цьому Статуті, і які, на думку Організації, здатні і бажають виконувати ці зобов’язання». Прості слова приховують складну процедуру.
Спочатку держава подає заяву Генеральному секретарю. Потім Рада Безпеки розглядає кандидатуру. Потрібно щонайменше дев’ять голосів «за» з п’ятнадцяти, і жоден з п’яти постійних членів (США, Росія, Китай, Франція, Велика Британія) не накладає вето. Після позитивної рекомендації Генеральна Асамблея голосує — потрібна кваліфікована більшість у дві третини.
«Миролюбність» — поняття не абстрактне. Воно включає готовність вирішувати спори мирними засобами, поважати права людини та утримуватися від агресії. На практиці оцінка часто набуває політичного забарвлення. Під час холодної війни veto блокувало десятки заявок з обох боків. У 1955-му компроміс став проривом саме тому, що сторони домовилися «взяти всіх» одразу.
Приклади показують гнучкість і жорсткість одночасно. Швейцарія, нейтральна десятиліттями, приєдналася лише 2002-го після референдуму. Крихітні держави Океанії — Науру, Тувалу, Кірибаті — вступили наприкінці 1990-х — на початку 2000-х, довівши, що розмір не має значення. Натомість деякі заявки роками «зависають» через відсутність консенсусу в Раді Безпеки.
Хто залишається за порогом: спостерігачі, спірні території та особливі випадки
193 — це майже все, але не абсолютно все. Два спостерігачі мають статус, близький до членства, але без права голосу в Генеральній Асамблеї та можливості обиратися до керівних органів.
Святий Престол (Ватикан) отримав статус спостерігача ще 1964 року. Найменша держава світу активно бере участь у конференціях, підписує договори та впливає на гуманітарні та етичні питання. Його нейтралітет і релігійна місія роблять повне членство малоймовірним.
Держава Палестина пройшла довший шлях. З 1974 року — спостерігач як «організація визволення», з 2012-го — як «держава-спостерігач». У травні 2024 року Генеральна Асамблея надала додаткові процедурні права: місце серед держав за алфавітом, можливість виступати з правом відповіді. Повне членство досі блокується через відсутність рекомендації Ради Безпеки — ймовірно, через позицію США.
Тайвань (Китайська Республіка) був одним із засновників у 1945-му. У 1971 році Резолюція 2758 передала «китайське» місце Китайській Народній Республіці. Відтоді всі спроби Тайваню повернутися або приєднатися окремо відхилялися. Організація Об’єднаних Націй розглядає острів як частину Китаю.
Косово проголосило незалежність у 2008 році. Його визнають понад 110 держав-членів ООН, Міжнародний суд ООН у 2010-му підтвердив, що декларація незалежності не суперечить міжнародному праву. Проте Росія та Китай у Раді Безпеки блокують шлях до членства. Косово активно співпрацює з МВФ, Світовим банком та багатьма спеціалізованими установами ООН.
Західна Сахара залишається в списку несамоврядних територій. Суперечка між Марокко та Полісаріо Фронтом триває десятиліттями, і чіткого шляху до членства поки немає. Аналогічні нюанси стосуються деяких інших утворень з обмеженим визнанням.
Регіональний баланс: як 193 держави розподілені по групах
Для забезпечення справедливого представництва в органах ООН держави об’єднані в п’ять регіональних груп. Ці групи впливають на вибори до Ради Безпеки, ЕКОСОР та Ради з прав людини. Ось актуальний розподіл:
| Регіональна група | Кількість держав-членів | Приклади країн | Особливості |
| Африканська група | 54 | Нігерія, Ефіопія, ПАР, Кенія | Найбільша група; сильний акцент на розвиток та деколонізацію |
| Азійсько-Тихоокеанська група | 53 | Індія, Японія, Індонезія, Австралія | Найбільша за населенням; різноманітність економік |
| Східноєвропейська група | 23 | Україна, Польща, Росія, Чехія | Включає пострадянські та постсоціалістичні держави |
| Латиноамериканська та Карибська група (GRULAC) | 33 | Бразилія, Мексика, Аргентина, Ямайка | Активна в питаннях прав людини та сталого розвитку |
| Західноєвропейська та інші держави (WEOG) | 28 | Німеччина, Франція, США, Канада, Ізраїль | Включає три постійні члени Ради Безпеки |
Ці групи не просто географічні — вони механізм балансу. Африка, наприклад, має найбільше місць у деяких органах саме через чисельність. Такий розподіл дозволяє навіть найменшим державам, як Тувалу чи Андорра, відчувати свою вагу в глобальних дебатах.
Україна серед засновників: особливе місце в сім’ї
Україна має унікальну історію в ООН. Українська Радянська Соціалістична Республіка була серед 51 засновника в 1945 році — одна з небагатьох не повністю суверенних утворень на той момент. Це дало нашій країні місце за столом переговорів ще до відновлення незалежності.
Після 1991 року незалежна Україна продовжила членство та стала активним гравцем. Вона брала участь у миротворчих місіях, виступала за реформу Ради Безпеки та послідовно захищала принципи Статуту. У 2026 році українські дипломати в Нью-Йорку продовжують порушувати питання відповідальності за порушення міжнародного права та необхідності оновлення механізмів організації.
Членство для України — не лише символ, а практичний інструмент: доступ до технічної допомоги, платформа для дипломатії та можливість впливати на глобальні норми.
Чому 193 — це більше, ніж цифра: символізм та реальні виклики
Кожне нове членство в ООН історично означало визнання. Для маленьких острівних держав це був квиток у великий світ. Для постколоніальних країн — підтвердження рівності. Для пострадянських республік — закріплення суверенітету.
Сьогодні 193 члени дають організації унікальну легітимність. Генеральна Асамблея — єдине місце, де Туvalu та Китай мають формально рівний голос. Водночас реальна влада зосереджена в Раді Безпеки, де veto п’яти постійних членів часто блокує рішення. Це головний парадокс і головний виклик реформи.
Фінансування також відображає реалії: США traditionally вносять близько 22% регулярного бюджету, інші великі економіки — пропорційно своєму ВНП. Затримки платежів чи політичні умови іноді створюють напругу, як це було не раз.
Попри всі обмеження, ООН залишається єдиною універсальною платформою, де можна обговорювати все — від клімату до штучного інтелекту. 193 держави — це не кінець історії, а жива система, яка продовжує еволюціонувати під тиском нових реалій. Кожна нова криза чи компроміс лише підтверджує: цифра 193 — це не стеля, а відправна точка для наступних десятиліть глобальної дипломатії.
Leave a Reply