Ірина Фаріон постала як одна з найяскравіших постатей сучасної України — мовознавиця, яка перетворила науку на поле бою за національну ідентичність, політик, що принесла академічну глибину в парламентські дебати, і громадська діячка, чий голос звучав у класах, на майданах і в ефірах. Народжена у Львові 1964 року в родині простих службовців, вона пройшла шлях від радянського лаборанта до доктора філологічних наук і народного депутата, завжди тримаючи в центрі увагу на українській мові як на живому організмі нації. Її життя обірвалося 19 липня 2024 року від кулі вбивці, але ідеї, книги та проєкти продовжують формувати культурний фронт України.
Фаріон не просто вивчала мову — вона доводила її історичну силу та сучасну необхідність, аналізуючи, як староукраїнська (руська) мова зберігала високий статус навіть під чужинецьким пануванням у XIV–XVII століттях. Політична кар’єра в лавах ВО «Свобода» та робота в комітеті Верховної Ради з питань науки й освіти дали їй майданчик для захисту мовних прав у часи, коли асиміляція загрожувала існуванню. Сьогодні, коли вулицю в центрі Львова перейменували на її честь, а суд розглядає справу про вбивство, стає очевидно: її спадщина — це не тільки наукові томи, а й пробуджена свідомість поколінь, для яких мова стала синонімом свободи.
Дитинство у Львові: перші уроки любові до слова
У львівській родині слюсаря-сантехніка Дмитра Івановича Фаріона та бібліотекарки Ярослави Степанівни (до шлюбу Сліпець) 29 квітня 1964 року народилася дівчинка, якій судилося стати символом мовного опору. Батько працював на заводі газової апаратури, мати понад сорок років завідувала читальною залою Львівської обласної юнацької бібліотеки імені Романа Іваничука. Саме бібліотечні полиці, наповнені українськими книгами, стали першим університетом для маленької Ірини. У радянському Львові, де російська домінувала в офіційному просторі, домашнє середовище зберігало українську атмосферу — розмови, пісні, історії про минуле.
З 1971 по 1981 рік вона навчалася в середній школі № 75 імені Лесі Українки. Після школи рік працювала бібліотекарем, а потім вступила на філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. Закінчила його 1987 року з відзнакою, потрапивши до книги «Трудової слави університету». Уже тоді вона відчувала: мова — це не суха граматика, а код, що зберігає пам’ять народу крізь століття асиміляції. Сімейна бібліотекарська традиція та львівська інтелігентська атмосфера заклали фундамент її майбутньої боротьби.
Науковий шлях: від кандидатської до докторської дисертації
Після університету Фаріон почала працювати лаборантом кафедри загального мовознавства ЛДУ імені Івана Франка та очолила Центр україністики. З 1991 року її життя назавжди пов’язалося з Національним університетом «Львівська політехніка», де вона викладала українську мову, культуру мови та літературу. У 1996 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Антропонімійна система Верхньої Наддністрянщини кінця XVIII — початку XIX століття (прізвищеві назви)». Дослідження прізвищ як культурних маркерів показало, як мова фіксує історію регіону.
Найбільшим науковим досягненням стала докторська дисертація, захищена 15 вересня 2015 року на тему «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV–XVII ст.». Пізніше вона розгорнулася в 656-сторінкову монографію. Фаріон доводила: навіть під владою Польщі та Литви руська мова зберігала престиж у діловодстві, літературі та церкві. Цей історичний аналіз став паралеллю до сучасності — коли українська знову бореться за статус повноцінної державної мови. За роки роботи вона опублікувала понад 200 наукових статей, кілька монографій та ініціювала мовні конкурси «Мова — твого життя основа» серед студентів і школярів.
Ось ключові наукові праці, що ілюструють широту її інтересів:
| Назва праці | Рік | Основна тема |
|---|---|---|
| Мова — краса і сила. Суспільно-креативна роль української мови в ХІ — середині XIX ст. | 2007 | Роль мови у формуванні національної свідомості та культури |
| Мовна норма: знищення, пошук, віднова | 2010 (3-тє вид. 2013) | Культура мовлення публічних діячів, боротьба з суржиком та асиміляцією |
| Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV—XVII століттях | 2015 | Історична соціолінгвістика, статус мови під чужинецьким пануванням |
| Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті (у співавторстві) | 2023 | Сучасні мовні загрози та захист лексичного багатства |
Ці роботи не залишилися на полицях — вони живили публічні дискусії та студентські проєкти. У 1998–2004 роках Фаріон очолювала мовну комісію «Просвіти» в Політехніці та створила серію плакатів «Мова — твого життя основа».
Політичний шлях: від обласної ради до Верховної Ради
2005 року Ірина Фаріон вступила до Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Уже 2006-го її обрали депутатом Львівської обласної ради, а 2010 року — знову, цього разу в мажоритарному окрузі Львова з підтримкою 33 %. 2012 року вона стала народним депутатом України VII скликання від партії. У парламенті обіймала посаду голови підкомітету з питань вищої освіти Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти (з січня 2013), а з липня 2014 року — першого заступника голови комітету.
У сесійній залі вона виступала різко й аргументовано, захищаючи українську мову в освіті та державному управлінні. Критикувала закони, які, на її думку, послаблювали позиції державної мови. Після 2014 року, коли не пройшла до наступного скликання, зосередилася на просвітницькій роботі.
Боротьба за мову: конкретні кампанії та публічні акції
Мова для Фаріон була не абстракцією, а полем реальної боротьби. 19 лютого 2010 року на майстер-класі в львівському дитячому садочку № 67 вона заявила: «Ніколи не називайте Марічку „Маша“, бо Маша — форма не наша». Фраза миттєво розлетілася країною, викликавши як підтримку, так і обурення. Для неї це був не каприз, а захист від повзучої асиміляції, яка починалася з дитячих імен.
Вона надсилала відкриті листи президенту Віктору Януковичу та Верховній Раді проти загроз українській мові, вимагала відставки міністра освіти Дмитра Табачника, активно виступала проти закону Ківалова-Колесніченка. Після Майдану критикувала новий закон про мову як недостатньо жорсткий. У 2023 році в інтерв’ю Яніні Соколовій її висловлювання про російськомовних військових спричинили новий резонанс і спробу звільнення з Політехніки. Суд поновив її на посаді в травні 2024 року з виплатою компенсації.
Просвітницька робота на телебаченні
З грудня 2014 по червень 2019 року Фаріон створила на парламентському каналі «Рада» проєкт «Велич особистості» — 160 програм про видатних українців. З 2019 року вела «Ген українців» на каналі НТА. Через екран вона розповідала про Маркіяна Шашкевича, Івана Пулюя, Степана Бандеру та інших, роблячи складну історію доступною для широкої аудиторії. Ці проєкти стали продовженням її університетських лекцій — тільки тепер аудиторія сягала мільйонів.
Родина, особисті грані та втрати
Ірина Фаріон була одружена з Остапом Семчишиним, у шлюбі народилася донька Софія (1989). Пізніше вона розлучилася. У неї є внучка Єва (2017) та внук Дмитро. Донька Софія після загибелі матері активно бореться за справедливість у суді та передала частину компенсації на потреби ЗСУ. Зять Ірини загинув на фронті. Родина знала: за публічну позицію доводиться платити високу ціну, але ніколи не зраджувала своїх переконань.
Трагедія 19 липня 2024 року
Увечері 19 липня 2024 року близько 19:22 на вулиці Томаша Масарика у Львові, біля будинку № 3, де жила Фаріон, невідомий підійшов до неї, коли вона чекала таксі, і вистрілив у голову. Поранену доправили до лікарні святого Пантелеймона у критичному стані. О 23:20 вона померла, не приходячи до тями.
Слідство затримало 18-річного В’ячеслава Зінченка з Дніпра. Справа передана до суду, обвинуваченому інкримінують умисне вбивство особи у зв’язку з виконанням нею громадського обов’язку з мотивів національної нетерпимості. У 2025–2026 роках триває судовий розгляд, призначено десятки експертиз, допитано понад 1500 свідків. Слідство розглядає версії політичного та особистого мотиву, але докази вказують на цілеспрямований напад.
Спадщина, що живе далі
1 січня 2025 року у Львові офіційно відкрили вулицю Ірини Фаріон — колишню Технічну, що пролягає біля Львівської політехніки. Це символічне рішення: людина, яка десятиліттями викладала в цих стінах, тепер «живе» на карті міста. Її книги, записи лекцій та телепроєкти продовжують виховувати нове покоління. Донька та колеги зберігають архів, а судовий процес нагадує: за слова про мову та ідентичність іноді доводиться платити життям.
Ірина Фаріон залишила після себе не тільки наукові праці та політичні виступи. Вона залишила приклад того, як одна людина може перетворити любов до рідного слова на потужну суспільну силу. У часи, коли Україна захищає свою незалежність на фронті, її голос про мову як основу національного буття звучить особливо актуально. Її спадщина — це вулиця в центрі Львова, студенти, які досі беруть участь у конкурсах «Мова — твого життя основа», і тисячі людей, для яких українська мова стала свідомим вибором, а не просто звичкою.
Leave a Reply