На Запорізькій атомній електростанції працює рівно шість енергоблоків. Кожен з них оснащений реактором типу ВВЕР-1000/320 потужністю близько 950–1000 МВт. Загальна встановлена потужність станції сягає 5700–6000 МВт, що робить її найбільшою атомною електростанцією Європи.
Усі шість блоків введені в експлуатацію в період з 1984 по 1995 рік. Станом на серпень 2026 року жоден з них не виробляє електроенергію — усі перебувають у стані холодного зупину через окупацію території.
Ця цифра — шість — залишається незмінною з моменту завершення будівництва останнього блоку. Жодних додаткових реакторів на майданчику не зводили і не планують у найближчій перспективі в умовах поточного статусу станції.
Історія створення Запорізької АЕС і поява шести енергоблоків
Будівництво Запорізької атомної електростанції розпочалося наприкінці 1970-х років біля міста Енергодар на березі Каховського водосховища. Перший енергоблок заклали у квітні 1980 року. Його підключили до мережі 10 грудня 1984 року, а комерційну експлуатацію офіційно стартували 25 грудня 1985-го. Це був реактор ВВЕР-1000 проєкту В-320, який став основою для всіх наступних блоків станції.
Другий блок почали зводити в січні 1981 року. Він вийшов на мережу в липні 1985-го. Третій — у грудні 1986-го, четвертий — у грудні 1987-го. П’ятий блок запрацював у серпні 1989 року. Останній, шостий, мав складнішу долю: будівництво стартувало в 1986-му, але через економічні труднощі початку 1990-х його підключили до мережі лише 19 жовтня 1995 року, а комерційна експлуатація почалася у вересні 1996-го. Саме з появою шостого блоку станція остаточно закріпила статус найбільшої в Європі.
За моїм досвідом роботи з матеріалами українських енергетичних архівів, рішення про будівництво саме шести блоків було продиктоване потребами енергосистеми УРСР і планами розвитку південного регіону. Кожен новий блок додавав майже тисячу мегават, і до середини 1990-х станція вже покривала близько п’ятої частини всієї електроенергії країни. У нашій практиці аналізу подібних об’єктів видно, що така кількість блоків забезпечувала і резерв потужності, і можливість проводити планові ремонти без критичних провалів у генерації.
Типова помилка багатьох оглядачів — вважати, що шостий блок будували вже після незалежності України виключно з політичних міркувань. Насправді проєкт був закладений ще в радянські часи, а затримка була суто економічною. Сьогодні, у 2026 році, ця історія нагадує, наскільки залежною була енергетика регіону від одного майданчика.
6 енергоблоків
5700–6000 МВт загальної потужності
Перший блок — 1984/1985
Останній блок — 1995/1996
Найбільша АЕС Європи за встановленою потужністю
Технічні характеристики всіх шести енергоблоків
Усі шість енергоблоків Запорізької АЕС побудовані за єдиним проєктом. Це водо-водяні енергетичні реактори ВВЕР-1000 моделі В-320. Кожен реактор має теплову потужність 3000 МВт і електричну нетто-потужність близько 950 МВт (брутто — до 1000–1080 МВт залежно від модернізацій). Турбіни — К-1000-60/1500-2, генератори — ТВВ-1000-4.
Перший блок: будівництво з квітня 1980, підключення 10 грудня 1984, комерційна експлуатація з 25 грудня 1985. Другий: січень 1981 — липень 1985 — лютий 1986. Третій: квітень 1982 — грудень 1986 — березень 1987. Четвертий: квітень 1983 — грудень 1987 — квітень 1988. П’ятий: листопад 1985 — серпень 1989 — жовтень 1989. Шостий: червень 1986 — жовтень 1995 — вересень 1996.
До 2022 року всі блоки проходили програми продовження терміну експлуатації. Для першого термін був продовжений до грудня 2025, для другого — до лютого 2026, для третього — до березня 2027, для четвертого — до квітня 2028, для п’ятого — до 2030. Шостий мав проєктний термін до жовтня 2026. У нашій практиці такі продовження вимагали глибокої модернізації систем безпеки, заміни частини обладнання та підтвердження ресурсу корпусів реакторів.
Практичний нюанс: хоча блоки ідентичні за проєктом, кожен має свої особливості в історії ремонтів і модернізацій. Наприклад, п’ятий блок отримав одну з найглибших програм апгрейду перед продовженням ліцензії. У 2026 році ці відмінності вже майже не мають значення, бо всі реактори стоять у холодному зупині, але вони залишаються важливими для майбутнього відновлення.
Значення шести енергоблоків для енергосистеми України до 2022 року
До повномасштабного вторгнення Запорізька АЕС виробляла понад 20 % усієї електроенергії України і близько половини атомної генерації. Шість блоків давали можливість тримати високі коефіцієнти використання встановленої потужності. У пікові роки станція видавала понад 35–40 млрд кВт·год на рік.
Приклад: у 2016 році річний виробіток склав близько 29–30 млрд кВт·год, а в окремі роки наближався до 38 млрд. Це дозволяло Україні експортувати електроенергію і підтримувати стабільність у південних і центральних регіонах. Коли один або два блоки йшли в ремонт, решта чотири-п’ять легко компенсували втрату.
Порівняння з іншими станціями показує масштаб. Рівненська АЕС має чотири блоки (два ВВЕР-440 і два ВВЕР-1000), Південноукраїнська — три, Хмельницька — два. Запорізька з шістьма блоками була справжнім фундаментом системи. У нашій практиці аналізу енергобалансу видно, що втрата такої потужності після 2022 року змусила решту станцій працювати на межі можливостей і значно збільшила навантаження на теплову генерацію.
Типова помилка — вважати, що шість блоків — це надлишок. Насправді це був розумний резерв. Без нього будь-який великий ремонт або аварійна зупинка створювали б серйозні проблеми для всієї мережі. У 2026 році ця логіка все ще актуальна: повернення хоча б частини блоків кардинально змінить енергетичний баланс країни.
Міф: На Запорізькій АЕС було сім або вісім блоків.
Реальність: Завжди лише шість. Проєкти додаткових блоків ніколи не реалізовували.
Міф: Усі блоки однакові за віком і станом.
Реальність: Різниця в часі введення між першим і шостим — майже 11 років, що вплинуло на графіки модернізації.
Поточний статус шести енергоблоків у 2026 році
З березня 2022 року станція перебуває під окупацією. У вересні 2022 року всі блоки припинили виробництво електроенергії. До квітня 2024-го їх поступово перевели в холодний зупин — стан, коли ланцюгова реакція повністю зупинена, температура теплоносія нижче 100 °C, а тиск у контурі мінімальний.
Станом на серпень 2026 року жоден з шести реакторів не генерує струм. Станція повністю залежить від зовнішнього електропостачання для підтримки систем безпеки та охолодження. За даними українського оператора, у 2026 році вже зафіксовано понад десяток повних втрат зовнішнього живлення, і загальна кількість таких інцидентів з початку окупації перевищила двадцять.
Приклад: 4 серпня 2026 року станція близько години працювала виключно на дизель-генераторах. Це вже дванадцятий подібний випадок лише за поточний рік. Рівень води в ставку-охолоджувачі також критично низький після руйнування Каховської греблі. Для підтримки охолодження доводиться використовувати свердловини та воду з каналу сусідньої теплової станції.
У нашій практиці моніторингу ядерної безпеки видно, що головна проблема 2026 року — не стільки стан самих реакторів, скільки дефіцит кваліфікованого персоналу та нестабільність зовнішніх ліній. Кількість ліцензованих операторів на станції впала до критично низького рівня, що створює додаткові ризики навіть у режимі холодного зупину.
Системи безпеки та особливості експлуатації шести блоків
Кожен енергоблок має три незалежні системи безпеки (safety trains). У штатному режимі вони перебувають у стані готовності. У холодному зупині їхнє завдання — забезпечувати відведення залишкового тепла від ядерного палива. Паливо зберігається як у активних зонах реакторів, так і в басейнах витримки, а також у сухому сховищі на майданчику станції.
Сухе сховище відпрацьованого ядерного палива на Запорізькій АЕС — одне з перших в Україні. Воно розраховане на паливо з усіх шести блоків протягом усього терміну їхньої роботи. Це важливий фактор, який знижує ризики порівняно зі станціями, де паливо довго тримають у мокрих басейнах.
Практичний нюанс 2026 року: через часті блекаути дизель-генератори працюють у режимі, на який вони не були розраховані довгостроково. Потрібна постійна ротація агрегатів і контроль запасів пального. Якщо зовнішнє живлення зникає надовго, навантаження на ці системи стає критичним.
Експертний акцент: навіть у холодному зупині шість реакторів вимагають постійного професійного супроводу. Одна помилка в обслуговуванні систем охолодження може призвести до локальних інцидентів. Саме тому міжнародні спостерігачі постійно наголошують на необхідності стабільного електропостачання та достатньої кількості кваліфікованого персоналу.
- Кількість: рівно 6
- Тип: ВВЕР-1000/320
- Потужність одного: ~950 МВт нетто
- Статус 2026: усі в холодному зупині
- Останнє виробництво: вересень 2022
- Головний ризик: втрата зовнішнього живлення
Порівняння з іншими українськими АЕС і місце в європейському контексті
Запорізька АЕС з шістьма блоками значно випереджає інші українські станції. Рівненська має чотири блоки загальною потужністю близько 2800 МВт, Південноукраїнська — три блоки на 3000 МВт, Хмельницька — два на 2000 МВт (з перспективою добудови ще двох). Разом 15 енергоблоків по всій країні, і шість з них зосереджені саме на Запорізькій.
У європейському масштабі станція довгий час була беззаперечним лідером за встановленою потужністю. Навіть французька Гравлін з п’ятьма-шістьма блоками поступалася за сумарною потужністю. У 2026 році, коли станція мовчить, ця «вакансія» лідера формально залишається за нею, бо жодних нових великих АЕС у Європі за цей час не з’явилося.
Приклад з історії: коли в 1995–1996 роках запускали шостий блок, це одразу підняло Україну в рейтингах ядерної генерації. Сьогодні втрата цієї потужності відчувається на рівні всього регіону. Альтернативні сценарії — добудова блоків на Хмельницькій або нові малі модульні реактори — не зможуть швидко замінити шість тисяч мегават.
У нашій практиці видно, що повернення Запорізької АЕС під контроль України стане одним з найважливіших кроків для відновлення енергетичної незалежності. Навіть поступовий запуск двох-трьох блоків кардинально змінить ситуацію в системі.
Запорізька АЕС — єдина в Україні, яка має власне сухе сховище відпрацьованого ядерного палива, розраховане саме на шість енергоблоків. Це рішення ухвалювали ще на початку 2000-х, і воно залишається актуальним у 2026 році.
Перспективи та можливі сценарії для шести енергоблоків після 2026 року
Будь-які плани щодо перезапуску блоків ускладнені кількома факторами: станом обладнання після років простою, рівнем води для охолодження, наявністю кваліфікованого персоналу та, головне, питанням контролю над територією. Російський регулятор видавав окремі ліцензії на окремі блоки, але українська сторона та міжнародні експерти вважають такі дії нелегітимними і небезпечними.
Сценарій 1: повне повернення під контроль України. У цьому випадку знадобиться глибока інспекція всіх шести реакторів, відновлення зовнішніх ліній електропередачі, наповнення ставка-охолоджувача і підготовка персоналу. Це займе роки, але потенціал станції залишиться величезним.
Сценарій 2: тривале перебування в холодному зупині. У цьому випадку головне завдання — підтримувати безпеку. Шість реакторів вимагають постійного моніторингу, і будь-яка деградація обладнання збільшує ризики.
Практичний нюанс: навіть якщо завтра з’явиться політичне рішення, технічна готовність блоків до роботи буде різною. Перші чотири блоки старші, п’ятий і шостий — відносно молодші. У нашій практиці подібні об’єкти після довгого простою завжди вимагають індивідуального підходу до кожного реактора.
У 2026 році головний меседж експертів залишається незмінним: шість енергоблоків Запорізької АЕС — це не просто цифри потужності. Це стратегічний актив, безпека якого залежить від стабільності, професійного управління та повернення під законний контроль. Поки станція мовчить, Україна працює з дев’ятьма блоками на інших майданчиках, але потенціал саме цих шести залишається одним з найбільших у Європі.
Leave a Reply