Олександр Розенбаум, народний артист Росії та один із найвідоміших бардів пострадянського простору, має глибоке особисте коріння в Україні. Його батько народився в Ніжині, кожне літо дитини минало в українських містах і селах, а Київ він досі називає найкращим містом після Петербурга. У 1996 році він давав концерт просто на київському Майдані Незалежності. Попри це, з 2014 року бард послідовно підтримує російську політику щодо Криму, а у 2022-му відкрито виправдав повномасштабне вторгнення, назвавши його необхідністю в боротьбі з «фашистським режимом» у Києві. Він називає події колосальною людською трагедією, яку розуміє, але не засуджує дії Росії.
У червні 2022 року в інтерв’ю Ксенії Собчак Розенбаум чітко сформулював свою позицію: «Україна для мене не є чужою країною, а частиною моєї батьківщини. Росія — це мій дім. Тому те, що відбувається сьогодні, — це колосальна людська трагедія. Я розумію причини. Я все спостерігаю з Біловезької Пущі. Не маленький хлопчик. І все бачу». Тоді ж він заявив, що не вважає свободою ситуацію, коли меншість «окупувала своєю ідеологією Україну», а справжніми окупантами назвав Західну Україну, «прокачану грошима колективного Заходу». Ці слова лягли в основу його подальшої риторики.
Сьогодні, у 2026 році, 74-річний артист продовжує концертну діяльність у Росії, утримує мережу пивних закладів у Санкт-Петербурзі та періодично робить заяви, які підкреслюють його відданість радянській ідентичності. При цьому він уже визнав, що Росія повинна вибачитися за окупацію Балтійських країн, але щодо України його тон залишається жорсткішим: називати вулиці іменами Бандери та Шухевича після Нюрнберзького трибуналу — це злочин. Його історія — це приклад того, як особиста любов до України переплелася з політичним вибором на боці Кремля.
Хто такий Олександр Розенбаум і чому Україна для нього не чужа
Олександр Якович Розенбаум народився 13 вересня 1951 року в Ленінграді в єврейській родині. Батько походив з Ніжина на Чернігівщині, тому кожне літо маленького Саші минало серед українських родичів, у садах, на річках і в маленьких містечках. Цей досвід сформував у ньому відчуття, що Україна — не просто сусідка, а частина великої спільної батьківщини. Пізніше він неодноразово згадував, що написав багато пісень саме в Києві, а в 1996 році вийшов на сцену Майдану Незалежності перед тисячами киян.
Його творчість давно переплетена з українською темою. Цикл одеських пісень, які принесли йому всенародну славу, народився з любові до південного міста, де змішувалися культури, мови й долі. Пісні про афганську війну, за які його полюбили в 1980-х, зробили з нього барда, який вміє говорити про війну без пафосу — про біль, дружбу, втрати й повернення додому. Саме тому багато українців сприймали його як «свого» ще до 2014 року. Його голос звучав на українських сценах, у дворах і на застіллях, а тексти пронизували ностальгію за спільним минулим.
Але ця ностальгія має радянське забарвлення. Розенбаум відверто називає себе «людиною Радянського Союзу». Для нього розпад СРСР — не liberation, а трагедія розділеного народу. Україна в його картині світу — не окрема держава з власною історією та вибором, а частина великого цілого, яке колись існувало. Саме тому, коли у 2014 році Росія анексувала Крим, він підтримав цей крок відкрито. Його заборонили в’їжджати в Україну, а згодом внесли до бази «Миротворець».
Від підтримки Криму до виправдання повномасштабного вторгнення
Шлях Розенбаума до відкритої підтримки війни був поступовим, але послідовним. У 2014 році він чітко заявив: «Крим наш». Це стало початком розриву з українською аудиторією. Багато хто з тих, хто раніше співав його пісні на українських кухнях, відчув себе зрадженим. Артист, який колись стояв на Майдані, тепер публічно схвалював дії, які більшість українців сприймала як окупацію.
У 2022 році, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Розенбаум не вагався. Він підтримав так звану «спеціальну військову операцію», назвавши її необхідністю, викликаною «трагічною ситуацією» в сусідній країні. У його інтерв’ю та виступах з’явилася риторика про «денацифікацію» та боротьбу з «фашистським режимом» у Києві. Він розрізняв «простих» українських військових, яких «кинули в топку», і «нацбати» на кшталт «Азову», яких вважав ворогами.
При цьому він ніколи не переставав підкреслювати свою любов до України та співчуття до її народу. У тому самому інтерв’ю Собчак він говорив про «ошуканих» людей, які виросли на русофобії і не знають, «що ми добрі, гостинні й зовсім не войовничі». Цей дуалізм — щире співчуття і водночас виправдання агресії — став характерною рисою його позиції.
«Я на своєму кораблі»: ключові цитати та їхній аналіз
«Я на своєму кораблі, я свій корабель не кидаю. Я хочу зробити на своєму кораблі так, щоб усьому екіпажу було зрозуміло, що я тут. І якщо мені щось не подобається, я це роблю на кораблі, а не перебігаю на інший човен».
Ця метафора — одна з найяскравіших у його риториці. Розенбаум порівнює Росію з кораблем, на якому він залишається попри все. Він не засуджує тих, хто виїхав, але чітко дає зрозуміти: його місце тут, серед «екіпажу». Це не просто лояльність — це свідомий вибір залишатися частиною системи, навіть коли вона веде війну проти країни, яку він вважає частиною своєї батьківщини.
Інша важлива цитата стосується бачення конфлікту як боротьби «білого з чорним»: «Біле зійдеться з чорним. Росія завжди несла добро і визволення. Тому я вірю, що біле переможе… Україна ж опинилася полем, на превеликий жаль і скорботу, на якому біле розбирається з чорним». Тут проявляється його радянська оптика: Росія — носій світла і визволення, а Україна — поле битви, де вирішують долю не лише двох народів, а й усієї «цивілізації».
Він також жорстко висловлювався про glorification Бандери та Шухевича: після Нюрнберзького трибуналу називати їхніми іменами вулиці — це злочин. У січні 2026 року в інтерв’ю він визнав, що Росія була окупантом у Балтії і повинна вибачитися, але щодо України тон залишався безкомпромісним. Така вибірковість у визнанні історичних провин демонструє межі його критичності.
Конкретні дії: концерти для поранених, збір коштів та пісні про Донбас
Слова Розенбаума не залишилися лише словами. За даними відкритих джерел, він разом з Олегом Газмановим та Юлією Чичеріною брав участь у зборі коштів для підрозділів так званих ЛНР і ДНР. Він присвятив пісню пам’яті дітей Донбасу і надсилав туди ліки ще до 2022 року. Після початку повномасштабного вторгнення бард почав виступати перед пораненими російськими військовими у шпиталях.
Ці дії викликали особливо гостру реакцію в Україні. Фанати, які раніше збирали повні зали на його концертах у Києві та Одесі, тепер бачили в ньому людину, яка підтримує агресію не лише на словах, а й на ділі. Деякі з них публічно заявляли про розчарування і «смерть» для себе цього артиста. Інші намагалися розділити творчість і позицію, але це вдавалося не всім.
Наслідки: санкції, заборони та сприйняття в Україні
Згідно з українською Вікіпедією, Розенбаум підтримав російське вторгнення в Україну у 2022 році. Указом Президента України Володимира Зеленського в квітні 2025 року проти нього застосовано персональні санкції: блокування активів, позбавлення державних нагород (якщо були), заборона поширення медіа на території України. Раніше його внесли до переліку осіб, що створюють загрозу національній безпеці, та до бази «Миротворець».
В Україні його позиція сприймається переважно як зрада. Люди, які росли під його пісні про дружбу, кохання і війну, тепер чують у них інший підтекст. Водночас у Росії він залишається затребуваним артистом: аншлаги в театрі Російської армії, регулярні концерти, статус «свого» для влади. Цей розрив — між двома країнами, які він вважає частинами одного цілого, — і є найболючішим моментом його нинішньої долі.
Бізнес, концерти та позиція у 2025–2026 роках
Попри війну та санкції, Олександр Розенбаум не зник з публічного простору. Він продовжує давати концерти в Росії, де його пісні про війну, честь і батьківщину знаходять новий резонанс. Паралельно розвиває бізнес — мережу пивних закладів у Санкт-Петербурзі. У січні 2026 року він знову вийшов на сцену і говорив про мир як найвищу цінність, яка повинна стояти вище будь-яких конфліктів. Водночас його заява про «злочин» називання вулиць іменами Бандери показала, що базова позиція не змінилася.
Його радянська ідентичність залишається ключем до розуміння всього. Людина, яка бачила себе частиною великої країни, де українці й росіяни — «брати», не змогла прийняти, що Україна обрала інший шлях. Замість того щоб переглянути свої погляди, він залишився на «своєму кораблі», виправдовуючи дії Росії і водночас страждаючи від трагедії, яку сам називає колосальною. Це не просто політична позиція — це драма людини, чиє особисте коріння і творча спадщина виявилися на різних берегах однієї війни.
Leave a Reply