18 вересня 2025 року лейтенанта Владислава Мельника перепоховали в Ужгороді з військовими почестями на Пагорбі Слави. Три роки мама Ірина Мельник їздила з Ужгорода до Дніпра на Краснопільське кладовище, де сина поховали разом із побратимами, бо родина тоді була в окупації і не могла бути на похороні.
Владислав народився 18 лютого 2000 року в селі Данилівка на Луганщині, був єдиним сином. У 2017-му вступив до Військової академії в Одесі за спеціальністю «Управління діями підрозділів морської піхоти». Після випуску обрав Маріуполь і став командиром 3-го взводу 1-ї роти 503-го окремого батальйону морської піхоти військової частини А1275. Загинув у березні 2022 року під час боїв у районі Євгенівки біля Волновахи. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. 3 вересня цього року йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ужгорода».
Чому місцем спочинку став саме Ужгород?
Рідна Луганщина окупована. Ірина Мельник звернулася до Ужгородської міської ради, зібрала документи за програмою «На щиті». Допомогла військова частина. Після перепоховання вона може ходити на могилу щодня.
Про загибель родині 18 березня 2022 року повідомив військовий Петро. 9 березня ще прийшло коротке повідомлення, що у Владислава все добре. 23 лютого племінниці Вероніці він написав: «Ми б’ємось за те, чому немає ціни в усьому світі, — за Батьківщину. Головне — не кіпішуй, все буде добре». Мамі надіслав смс: «У мене все добре. Баті передавай привіт!».
На початку вторгнення підрозділ був у районі Верхньоторецького. 2 березня наказали рухатися на Маріуполь, але місто вже оточили, тож змінили напрямок на Волноваху. Із соцмереж мати дізналася про бої 10–12 березня біля Зачатівки та Євгенівки. Побратим Михайло після загибелі написав, що Влад був найкращим командиром. Безпосередніх свідків останнього бою вона досі не знайшла.
Як син обрав морську піхоту і що про нього каже мама?
У 7–8 класах мріяв стати програмістом, у 10-му вирішив бути морським піхотинцем. Казав: «Якщо не вступлю в академію, одразу піду в армію». На застереження про Маріуполь відповів: «А я для чого став морпіхом?». Коли мати показала поховання Героя по телевізору й сказала: «Подивись, сину. Не думай, що війна — це романтика», він відповів: «Ма, від долі не втечеш».
У школі любив математику, мав прізвисько «Мєля», яке стало позивним. В академії був найменшим за зростом, вагою і віком. Викладачі говорили, що він цілеспрямований, відповідальний і доброзичливий. Після випуску в серпні 2021 року рідним казав, що на полігоні, щоб не турбувати.
Ірина Мельник спілкується з родинами загиблих і ветеранами-земляками на Закарпатті, допомагає шукати відомості про військових, підтримує патріотичні заходи. Вважає, що потрібна національна електронна книга пам’яті. Для неї пам’ять — «коли людина продовжує жити в чиїхось словах, спогадах, історіях». «Я нічого вже не можу змінити. Але можу пам’ятати і говорити про нього».
Окрім ордена «За мужність» III ступеня, Владислав має почесний знак «Хрест нескорених» і орден «За честь і відвагу» від ГО «УКРАЇНСЬКИЙ ШТАБ МІЖНАРОДНОЇ ДИПЛОМАТІЇ». Мати каже: для неї він передусім син, а не нагороджений офіцер.
Залишити відповідь