Андрій Ковальський уособлює той рідкісний тип телеведучого, який залишається впізнаваним не завдяки гучним скандалам, а завдяки стійкості, автентичності та вмінню говорити з людиною по-людськи навіть у найскладніші моменти. Народжений у невеликому вінницькому містечку Крижопіль, він за чверть століття пройшов шлях від студентських спортивних програм до ведення ключових інформаційних марафонів країни. Його голос звучить у ефірі ICTV уже понад 25 років — спочатку у спортивних новинах, а з початком повномасштабної війни — у телемарафоні «Єдині новини».
За цей час Ковальський встиг стати переможцем першого сезону реаліті-шоу «Останній герой», пережити руйнування власної квартири від російського дрона, кардинально змінити спосіб життя після 100-кілограмової позначки та написати першу в житті казку для своїх дітей. Його історія — це не суха хроніка кар’єри, а жива розповідь про те, як маленькі рішення, чесність із собою та близькими й постійна робота над собою формують людину, яка здатна тримати ефір, коли навколо руйнується звичний світ.
Стаття розкриває багатошаровий портрет журналіста: від педагогічних коренів і шкільних перемог з української мови до закулісся спортивної редакції, особистих випробувань війни та свіжої трансформації здоров’я. Тут знайдуть відповіді і ті, хто вперше чує це ім’я, і ті, хто вже багато років бачить його на екрані.
Дитинство та педагогічні корені в Крижополі
Крижопіль — маленьке містечко у Вінницькій області, де в листопаді 1980 року народився Андрій Степанович Ковальський. Родина була типово педагогічною: мати Людмила Василівна викладала українську мову та літературу в місцевій школі №1, батько Степан Васильович спочатку очолював редакцію районної газети «Сільські новини», а згодом також став вчителем української. Сестра Алла обрала той самий шлях. У домі панувала атмосфера поваги до слова, книги та рідної мови.
Саме батько, який працював у газеті, прищепив синові інтерес до журналістики ще в дитинстві. Андрій часто бував у редакції, спостерігав за тим, як народжуються матеріали, як важливо точно й чесно передавати інформацію. Це не було романтичне «я з дитинства мріяв про телебачення» — це було природне середовище, де слово мало вагу.
У школі Ковальський навчався старанно. Закінчив Крижопільську ЗОШ №1 зі срібною медаллю. Паралельно відвідував Малу академію наук у Вінниці. У 1997 році захистив роботу на тему «Складні випадки розмежування другорядних членів речення» й посів третє місце на Всеукраїнському конкурсі МАН. Уже тоді проявилося не лише добре знання української, а й аналітичний склад розуму — якості, які згодом стали в пригоді в спортивній журналістиці, де потрібно швидко аналізувати події та чітко їх формулювати.
Освіта в Києві та перші кроки в професії
У 1997 році Андрій вступив до Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 90-ті були непростим часом: стипендія становила всього 50 гривень, батьки допомагали, хто чим міг. З другого курсу довелося працювати. Спочатку — кур’єром у телевізійно-інформаційному агентстві «Вікна», де займався соціально-побутовими темами. Носив кореспонденцію, клеїв оголошення — рутинна робота, яка, однак, давала перше уявлення про те, як функціонує медіа зсередини.
Випадок змінив усе. У 1999 році разом із товаришем Ковальський створив на ТРК «Київ» дві спортивні програми — щоденну «СТН-Спорт» та щотижневу «СТН-Тижневик». А невдовзі, вже працюючи в «Вікнах», отримав пропозицію зняти сюжет про матч «Динамо». Редакція розташовувалася на Хрещатику, неподалік стадіону. Перший матеріал переписували 14–15 разів під жорсткою критикою друга Олексія Бєльського. Той не шкодував слів, але саме ця вимогливість допомогла закохатися в професію по-справжньому. Андрій думав, що це тимчасово, — залишився назавжди.
Кар’єра на ICTV: від спортивного журналіста до керівника редакції
У 2000 році Ковальський приєднався до команди програми «Факти» на ICTV як спортивний журналіст. Літо 2002-го стало поворотним: саме тоді він уперше вийшов в ефір як ведучий новин. Дебют припав на трансляцію Чемпіонату світу з футболу — одного з наймасштабніших спортивних подій того періоду. З того моменту його голос почали асоціювати зі спортивними новинами каналу.
З 2008 року Андрій очолює спортивну редакцію ICTV. Під його керівництвом виходили проєкти «Штрафний удар», «Щоденники чемпіонатів світу», «3-й тайм». Він став співавтором і співведучим багатьох форматів, які поєднували глибокий спортивний аналіз із живим, людським поглядом на події. «Факти. Спорт» за ці роки виробили власний стиль: не просто перелік результатів, а історії про людей, емоції, контекст.
Понад 25 років у спортивній журналістиці навчили Ковальського головного: уміти перетворювати формальні відповіді на розмову, заради якої варто прийти на захід. Він і сьогодні модерує дискусійні панелі на профільних конференціях, зокрема на SBC Summit Ukraine.
«Останній герой» — випробування, яке змінило все
У 2011 році Андрій взяв участь у спортивно-розважальних проєктах «Битва націй» та першому сезоні реаліті-шоу «Останній герой» на ICTV. 8 січня 2012 року стало відомо: переможцем став саме він. У коментарі після фіналу Ковальський сказав фразу, яка багато про нього розповідає: «Головне не гроші, головне — що я поборов свої страхи, переступив через себе в цьому проєкті. І стовідсотково помінявся».
Шоу навчило його виживати в екстремальних умовах і ще сильніше цінувати комфорт дому та близьких. Пізніше тотем переможця виставляли на благодійний аукціон — кошти йшли на розмінування. Цей досвід став частиною його особистої історії стійкості, яку він неодноразово підтверджував уже в реальному житті.
Особисте життя: кохання, що дозріло з роками
З дружиною Тетяною (Хитрик) Андрій познайомився ще в університеті. Вона була молодшою на три роки, тихою й скромною — він майже не звертав на неї уваги. Дороги розійшлися. Знову звів їх улітку 2013 року спільний знайомий Микола Томенко. Андрій побачив уже зовсім іншу жінку — дорослу, впевнену, з теплим поглядом. Запросив на побачення.
Тетяна запізнилася на три години. Квіти зів’яли, але він дочекався. «Хтось би, може, образився чи скасував зустріч. Але ми зустрілися — і ця затримка вже не мала жодного значення, ми гуляли до самісінького ранку». Усе розвивалося швидко: спільні поїздки на спортивні заходи, подорожі. Революція Гідності стала для пари справжнім випробуванням і водночас скріпленням: вони були разом на Майдані, стояли на холоді, гріли одне одного.
Одружилися. У 2015 році народився син Назар, у 2017-му — донька Поліна. Батьківство Ковальський сприймає з ніжністю й самокритикою. У 2025 році вперше написав казку — «Казка про Ква і Кві, або Як звучить справжня сила» — для аудіопроєкту ICTV2 до Дня батька. Герої — його діти, які сваряться через дрібниці, але в небезпеці об’єднуються й розуміють: справжня сила — в тому, щоб бути разом. Андрій сам озвучив історію. Каже, що жалкує: не читав дітям стільки казок, скільки хотів би. Тепер намагається надолужити.
У сім’ї діє просте правило: за кожне російське слово — штраф одна гривня до сімейного бюджету. Діти відвідують українськомовний ліцей у Києві, добре володіють мовою, хоча іноді в школі проскакує суржик. Батько принципово не переходить на російську — навіть коли інші це роблять.
Війна: телемарафон, дрон і нові пріоритети
З перших днів повномасштабного вторгнення Ковальський — один із ведучих інформаційного телемарафону «Єдині новини». Для нього це не просто робота, а спосіб наповнювати інформаційний простір перевіреною, проукраїнською інформацією. Багато Telegram-каналів досі черпають звідти матеріали, часто без посилань. Телемарафон залишається важливим для людей, які звикли отримувати новини саме з телеекрану, а не лише з гаджетів.
У грудні 2023 року російський дрон влучив у квартиру родини в Києві. Діти спали. Андрій виніс їх на руках у сусідню квартиру — вони були непритомні від переляку, але пізніше згадували дим, як їх несли, як закривали обличчя. Загартоване скло розлетілося на дрібні кристали — безпечні, без гострих уламків. Дружина в нижній білизні гасила пожежу вогнегасниками на морозі. Андрій бігав босоніж по склу — порізав ноги. Донька Поліна пізніше збирала кристалики в кишені: «Я хочу, щоб у мене щось залишилося з нашої квартири».
Психолог порадив не ігнорувати «слон у кімнаті» — війну. Дітям пояснюють чесно: «шахед», наші сили збивають, треба ховатися. На початку війни родина провела 50 днів у підвалі та на парковці — без свіжого повітря, з гнійним кон’юнктивітом у дітей. Після атаки квартира досі не відновлена повністю. Живуть у орендованому житлі. Пріоритети кардинально змінилися: «Дім — це вся Україна. Дім — там, де твої діти, де ти дихаєш вільно». Немає більше прив’язаності до стін чи документів на власність. Головне — безпека й можливість бути поруч із близькими.
Трансформація здоров’я: від 100 кг до недільного паделу
Останні роки Андрій кардинально змінив ставлення до власного тіла. Вага перевалила за 100 кг. Останньою краплею став момент наприкінці серпня, коли він нахилився зав’язати шнурки й ледь не задихнувся — живіт заважав. Щорічний чек-ап показав негативну динаміку. Розмова з другом, у якого виявили діабет, стала дзвіночком.
Разом із дружиною прибрали фастфуд, алкоголь, зменшили порції. Почали готувати вдома — м’ясо, буженину, ковбаси. Використовували протеїнові коктейлі для контролю голоду, вітаміни. Результат — не лише цифра на вагах, а відчуття: легше прокидатися, більше енергії протягом дня, приємніше дивитися на себе в дзеркало та на екрані. Сексуальне життя покращилося. Кава залишилася єдиною «залежністю» — тепер це еспресо без молока.
Ключовим видом активності став падел. Щонеділі о 7 ранку — на корті з друзями. Ком’юніті налічує близько 90 людей, іноді орендують увесь клуб на шість кортів. Андрій прокидається о 6:00, біжить у задоволення, хоч і втомлюється. Падел став не лише кардіо, а й приводом побачити друзів, поспілкуватися. Травмував лікоть — пройшов реабілітацію, тепер має власну ракетку та екіпірування. Дружина дивується раннім недільним підйомам, але підтримує.
Ковальський розвінчує міф про дорогу здорову їжу: відмовившись від готової продукції та фастфуду, родина почала витрачати менше. Готувати вдома — і дешевше, і смачніше.
Що робить Ковальського особливим
За моїм досвідом спостереження за українським телебаченням, Андрій Ковальський — один із тих ведучих, хто не «грає» роль, а залишається собою. Це помітно і в спортивних випусках, і в складних ефірах телемарафону, і в особистих розповідях про трансформацію чи батьківство. Він не боїться говорити про страхи, про те, як важко було в 90-ті, про те, що не завжди встигав читати казки дітям. Ця чесність і є його головною «суперсилою».
Сьогодні Андрій Ковальський продовжує вести «Факти. Спорт», брати участь у проєктах ICTV, грати в падел, виховувати дітей і зберігати внутрішню опору навіть після втрати квартири. Його історія доводить: коріння в маленькому містечку, любов до українського слова, вміння чекати три години на побачення й готовність переписати сюжет 15 разів — усе це складається в портрет людини, яка не просто інформує, а залишається поруч зі своїми глядачами в найскладніші часи.
І це, мабуть, найцінніше, що може дати журналіст своєму суспільству.
Leave a Reply