До Дня українського кіно джерело згадує стрічки, для яких Закарпаття стало не лише декорацією, а частиною історії. Тут працювали в Ужгороді й Тячеві, на Синевирській Поляні та в Білках, на Свидовці й у Перечині. Деякі зйомки супроводжувалися історіями, що самі могли б лягти в сценарій.
Кіно в області знімали задовго до сучасного українського кінематографа. Сюди приїжджали українські, радянські, чеські та міжнародні групи. Працювали над пригодами, драмами, комедіями, документальним кіно, горорами й історичними фільмами. Інколи це була одна сцена, інколи — один із головних майданчиків.
Найвідоміший сучасний приклад — «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. Режисер — ужгородець, і історія матері та сина значною мірою проходить через Закарпаття. У кадрі — вокзал, проспект Свободи, вулиці Довженка і Корятовича, готелі «Закарпаття» й «Ужгород». Старт зйомок підлаштували під цвітіння сакур. Мама режисера кожні три дні фотографувала бруньки. Коли настав момент, група викупила вагон потяга й знімала вже в дорозі.
На вокзалі сакура вже обсипалася, тож художники збирали пелюстки й підкидали їх під ноги героям. Автомобільний маршрут через проспект Свободи команда проїжджала близько шести разів. Навесні Ірма Вітовська знімалася в шкіряній куртці, Андрій Лідаговський — у светрі, а в машині було спекотно. Перші дублі до монтажу не потрапили. Режисер не попереджав перехожих: йому потрібне живе місто, а не статисти. Церковні дзвони увійшли в саунд-дизайн від перших сцен до фіналу.
Від курорту в халатах до гір, що грають Чорногору
У Косино група намагалася виглядати відпочивальниками й виходила в халатах. Гарнітури й техніка все одно видавали кіношників. Вітовську на людях називали Галею або Галиною Антонівною, щоб її не впізнали. Лукіч хотів, щоб оточення не змінювало поведінку через камеру.
Для «Братів. Останньої сповіді» Вікторії Трофименко гори стали майже окремим персонажем. Перед вибором Синевирської Поляни команда провела чотири експедиції. Шукали місце, де схили максимально близько сходяться. Спеціально відновили гуцульський хутір зі старих будинків. Зйомки тривали близько двох років, більшість матеріалу зняли в Карпатах, павільйони — у Києві. Стрічку зняли гуцульською говіркою: актори працювали з етнографами та мовознавцями.
У «Івані Силі» Віктор Андрієнко знімав історію там, де народився Іван Фірцак — у Білках. Фільм за книгою Олександра Гавроша. Працювали також у Києві, Чернівцях і Кам’янці-Подільському, але в Білках зняли зупинку й вузькоколійку, а в Імстичові — будинок, пов’язаний із силачем.
Тячів отримав стрічку про саме місто — «Місто Ангела» В’ячеслава Бігуна (2014). Головну роль виконав американський музикознавець Шон Вільямс. У фільмі знялися близько 50 мешканців Тячівщини; проєкт підтримали міська рада, громада й меценати.
Для «Довбуша» Олеся Саніна знімали на Свидовецькому масиві та в Ясіні. Свидовець у кадрі фактично грає Чорногору: дика природа, схожість із потрібним ландшафтом і краща доступність з Драгобрата. Частина популярних місць уже змінена туризмом, тож декорації піднімали високо в гори, майже до рівня Говерли.
У «Межі» Петера Беб’яка — копродукції Словаччини, Чехії та України — знімали в Ужгороді, Перечині та на Ужоцькому перевалі. У Перечині до кадру потрапили центр, стадіон і вокзал; в Ужгороді — собор і піщаний кар’єр.
Горор «Синевир» Олександра та В’ячеслава Альошечкіних (2013) пов’язаний з озером і Поляною: ліс, туман і віддаленість дали жанрову атмосферу. Частину «Урсуса» Отара Шаматави зняли в Ужгороді, Мукачеві та на Синевирській Поляні; у проєкті були Україна, Грузія, Німеччина й Болгарія, серед акторів — Богдан Бенюк і Жозефін де ла Бом.
«Карпатське золото» Віктора Живолуба (1991) знімали в Ужгороді та Берегварі. Дія — 1945 рік: німецький загін шукає золото, радянська розвідка намагається випередити його. У стрічці зіграли Іван Гаврилюк, Костянтин Степанков, Ольга й Наталя Сумські, Борислав Брондуков.
Раніше на Закарпатті працювали над «Ватерлоо», «Бігом», «Сімнадцятьма миттєвостями весни», «Єдиною дорогою», «Табором іде в небо» та іншими. Біля палацу Шенборнів знімали епізоди «Сімнадцяти миттєвостей весни», а села Нижнє Солотвино, Ірлява й Чабанівка стали майданчиком «Ватерлоо» з Родом Стайгером, Крістофером Пламмером та Орсоном Веллсом. Іноді достатньо знайти правильне місце — і декорації будувати не потрібно.
Залишити відповідь