Основний магістральний газопровідний коридор України, відомий як система «Уренгой — Помари — Ужгород» разом із лініями «Союз» і «Прогрес», проходить через десять областей і торкається ключових міст і вузлів: Ромни на Сумщині, Диканька та Полтава на Полтавщині, міста Черкаської області, Яготин і населені пункти Київщини, Бар і Жмеринка на Вінниччині, далі через Хмельницьку, Тернопільську та Івано-Франківську області (з вузлами біля Богородчан і Івано-Франківська) до Львова і, нарешті, Ужгорода та Берегового на Закарпатті. Саме тут розташовані головні газовимірювальні станції на виході до Словаччини та Угорщини.
Паралельно працює південний коридор: Єлець — Кременчук — Кривий Ріг і Ананьїв — Тирасполь — Ізмаїл. Він охоплює Кременчук, Кривий Ріг, Ананьїв, Ізмаїл і Орлівку. Після 1 січня 2025 року російський транзит повністю припинився, але самі труби продовжують активно працювати — тепер переважно для внутрішніх постачань українського газу та реверсних потоків з Європи.
Загальна довжина магістральних газопроводів України перевищує 22 тисячі кілометрів. Система з’єднує майже всі великі промислові та житлові центри країни, забезпечуючи як внутрішню енергетичну безпеку, так і можливість транзиту в обидва боки.
Ключові цифри ГТС України (стан на 2026 рік)
- Загальна довжина системи — близько 37 000 км
- Магістральні газопроводи діаметром 1020–1420 мм — понад 14 000 км
- 72 компресорні станції потужністю понад 5400 МВт
- 13 підземних сховищ газу загальною активною місткістю близько 31 млрд м³
- Після зупинки транзиту в 2025 році обсяги транспортування внутрішнього та імпортованого газу склали близько 6,9 млрд м³
Історія формування газотранспортної системи України
Газотранспортна система України почала складатися ще в 1920–1930-х роках із невеликих місцевих мереж навколо Дашавського родовища на Львівщині. Перший великий магістральний газопровід Дашава — Київ запрацював у 1948 році і став справжнім технологічним проривом для післявоєнної країни. Уже тоді газ пішов не лише до столиці, а й далі на схід, заклавши основу майбутньої загальнонаціональної мережі.
Справжній бум відбувся в 1960–1980-х роках. Саме тоді з’явилися потужні транзитні коридори, розраховані на постачання сибірського газу до Європи. Газопровід «Союз» (Оренбург — західний кордон) увійшов в експлуатацію в середині 1970-х. «Уренгой — Помари — Ужгород» будували у 1982–1984 роках і запустили 1984-го. Паралельно з’явився «Прогрес». Ці три лінії сформували західний транзитний коридор, який десятиліттями забезпечував до 80–100 млрд м³ газу на рік для європейських споживачів.
Будівництво вимагало колосальних зусиль. Труби діаметром до 1420 мм прокладали через болота Сумщини, річки Полтавщини, ліси Київщини та Карпати. За моїм досвідом вивчення архівних матеріалів, лише на одній ділянці «Уренгой — Помари — Ужгород» в Україні перетнули 166 річок, 70 залізничних колій і 323 автомобільні дороги. Компресорні станції будували майже через кожні 100–120 км, щоб підтримувати потрібний тиск.
Після здобуття незалежності система перейшла під контроль України. У 2019–2020 роках відбувся важливий етап анбандлінгу: оператором стала незалежна компанія «Оператор ГТС України». Контракт на транзит із «Газпромом» діяв до кінця 2024 року. З 1 січня 2025 року російський газ більше не йде через українську територію. Система переорієнтувалася на внутрішні потреби та реверс з Європи. У 2026 році оператор уже реалізує десятирічний план розвитку, спрямований на модернізацію та підготовку до транспортування водню.
Основний західний коридор: Уренгой — Помари — Ужгород та супутні лінії
Західний коридор — це серце української ГТС. Його основу становить газопровід «Уренгой — Помари — Ужгород» довжиною близько 1160 км саме українською територією. Він входить у країну північніше Сум (раніше через точку «Суджа»), далі йде через Ромни, перетинає Полтавську область, Черкащину, Київщину, Вінниччину, Хмельниччину, Тернопільщину, Івано-Франківщину, Львівщину і завершується на Закарпатті біля Ужгорода.
Паралельно йдуть «Союз» і «Прогрес». Разом вони утворюють потужний «пучок» труб, який дозволяє гнучко маневрувати потоками. Ключовий технічний вузол розташований біля міста Бар на Вінниччині. Тут перетинаються одразу кілька магістралей, і саме компресорна станція «Бар» довгі роки вважалася одним із найважливіших об’єктів системи. Ще один критично важливий пункт — Яготин на Київщині, який забезпечує стабільне постачання газу столичному регіону та далі на захід.
У Карпатському регіоні маршрут проходить через Богородчани та Івано-Франківськ. Тут розташовані підземні сховища і важливі компресорні потужності. Фінальна точка — Ужгород і Берегове. Саме звідси газ раніше йшов до Словаччини, а тепер через ці ж станції Україна приймає реверсні обсяги з Європи. У нашій практиці спостерігаємо, що після 2025 року саме західні точки входу стали основними для імпорту.
Технічно коридор розрахований на високий тиск і великі діаметри труб. Це дозволяє транспортувати значні обсяги навіть за зниженого завантаження. У 2026 році оператор активно модернізує окремі ділянки, замінюючи зношені труби та встановлюючи сучасні системи контролю. Без такої роботи система втратила б надійність уже за кілька років.
Цікавий факт
Газопровід «Уренгой — Помари — Ужгород» будували за участі європейських кредитів і технологій. Німецькі, французькі та японські банки фінансували проєкт, адже Європа була зацікавлена в стабільному постачанні сибірського газу. Сьогодні ці ж труби працюють у зворотному напрямку — з Європи в Україну.
Ключові міста та регіони на маршруті західного коридору
Маршрут починається на Сумщині. Біля кордону раніше працювала точка входу, а далі газ ішов через Ромни. Це невелике місто стало важливим логістичним пунктом ще в радянські часи. Далі труби перетинають Полтавську область. Тут розташована компресорна станція біля Диканьки — один із ключових об’єктів, який підтримує тиск на довгій рівнинній ділянці.
Черкаська область — це майже прямий коридор. Труби йдуть паралельно до великих річок, уникаючи густонаселених зон, але забезпечуючи можливість відбору газу для місцевих споживачів. Київщина представлена насамперед Яготином. Компресорна станція «Яготин» після модернізації 2020-х років стала однією з найсучасніших у системі. Вона критично важлива для стабільного постачання Києва та північних регіонів.
Вінниччина — справжній технічний хаб. Бар і Жмеринка — два міста, через які проходять одразу кілька ліній. Компресорна станція «Бар» історично стоїть на перетині «Союзу», «Уренгой — Помари — Ужгород» і інших ниток. Від неї розходяться відгалуження на південь і захід. Хмельницька та Тернопільська області — переважно транзитні. Тут труби йдуть через сільськогосподарські райони, мінімально впливаючи на населені пункти.
Івано-Франківська область — вже передгір’я. Богородчани і сам Івано-Франківськ мають важливі вузли. Саме тут розташовані потужні підземні сховища, які дозволяють балансувати сезонні коливання. Львівщина і Закарпаття — фінальний відрізок. Ужгород і Берегове — це не просто кінцеві точки, а сучасні газовимірювальні станції європейського рівня. Через них Україна сьогодні імпортує газ зі Словаччини та Угорщини.
Практичний нюанс: багато компресорних станцій розташовані не безпосередньо в містах, а в кількох кілометрах від них. Це зроблено з міркувань безпеки. Типова помилка — шукати «газопровід у центрі міста». Насправді магістралі майже завжди проходять околицями або відкритою місцевістю.
Південний транзитний коридор та інші магістралі
Південний коридор ніколи не був таким потужним, як західний, але відігравав і продовжує відігравати важливу роль. Основні лінії — Єлець — Кременчук — Кривий Ріг та Ананьїв — Тирасполь — Ізмаїл. Перша забезпечує постачання промислових центрів Дніпропетровщини та Кіровоградщини. Кременчук і Кривий Ріг — міста, де газ критично потрібен металургії та енергетиці.
Друга лінія йде через Одеську область. Ананьїв, далі — напрямок на Ізмаїл і Орлівку. Саме Орлівка стала важливим пунктом після 2022 року, коли південний напрямок використовували для постачання Молдови та можливого реверсу з Балкан. У 2025–2026 роках через Трансбалканський маршрут Україна активно збільшує імпорт з Греції та Туреччини.
Окрім цих двох коридорів, існує розгалужена мережа внутрішніх магістралей. Київський (північний), Прикарпатський, Причорноморський і Донецький напрямки забезпечують газом майже кожен регіон. Після втрати контролю над частиною східних територій система була переналаштована. Оператори створили нові схеми постачання, використовуючи наявні труби в обхід небезпечних зон.
Типова помилка — вважати, що після зупинки транзиту південний коридор став непотрібним. Насправді саме він сьогодні допомагає диверсифікувати імпорт. У 2026 році бронювання потужностей на Трансбалканському напрямку зросло в рази. Це прямий доказ того, що інфраструктура продовжує працювати і приносити користь.
Міфи vs Реальність
Міф: Після 1 січня 2025 року українська ГТС майже не працює і втратила сенс.
Реальність: Система активно транспортує внутрішній газ і імпорт з Європи. Обсяги 2025 року склали майже 7 млрд м³. Компресорні станції працюють, сховища заповнюються, а оператор інвестує в модернізацію під майбутній водень.
Компресорні станції та технічна інфраструктура
Без компресорних станцій жоден магістральний газопровід не працює. В Україні їх 72. Вони розташовані вздовж усіх основних коридорів і підтримують тиск, необхідний для руху газу на сотні кілометрів. Найвідоміші — «Бар», «Яготин», «Диканька», «Богородчани», станції біля Ужгорода та Орлівки.
Кожна станція — це складний комплекс. Тут працюють газоперекачувальні агрегати (загалом понад 700 одиниць), системи очистки, охолодження та автоматики. Потужність усієї системи перевищує 5400 МВт. У 2020-х роках оператор провів масштабну модернізацію кількох ключових об’єктів. На «Яготині» з’явилися нові агрегати, на «Барі» оновили обладнання.
Практичний нюанс: багато станцій будували 40–50 років тому. Без регулярної реконструкції вони б не витримали сучасних навантажень. У плані розвитку на 2026–2035 роки передбачено подальшу заміну зношених агрегатів і впровадження енергоефективних технологій. Це не лише про надійність, а й про зменшення витрат паливного газу.
Підземні сховища — друга важлива частина інфраструктури. Найбільші — Більче-Волицько-Угерське та Богородчанське. Вони дозволяють накопичувати газ влітку і віддавати взимку. У 2026 році саме сховища стали одним із головних інструментів енергетичної незалежності України.
Сучасний стан ГТС у 2026 році після зупинки транзиту
З 1 січня 2025 року українська ГТС працює без російського газу. Це історична зміна. Раніше транзит приносив сотні мільйонів доларів щорічно. Тепер доходи формуються з внутрішнього транспортування та послуг для європейських трейдерів, які використовують українські потужності для зберігання і транзиту в межах ЄС.
Система успішно перейшла на нові режими. Реверс з Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії став звичайною практикою. У 2025 році через точки входу пройшло близько 6,9 млрд м³ газу. Оператори сусідніх країн збільшили гарантовані потужності на міждержавних інтерконекторах. Це дозволяє Україні не залежати від одного джерела.
Технічні виклики залишаються. При значно менших обсягах тиск у трубах падає. Доводиться частіше запускати компресори або використовувати інші схеми. Оператори вирішують це за рахунок гнучкого управління та модернізації. У 2026 році вже реалізуються проєкти з підвищення енергоефективності та підготовки до транспортування сумішей з воднем.
За моїм досвідом аналізу енергетичних ринків, найбільша цінність ГТС сьогодні — не транзит російського газу, а можливість швидко приймати і розподіляти газ з будь-якого напрямку. Це і є справжня енергетична безпека.
Попередження
Магістральні газопроводи — об’єкти підвищеної небезпеки. Будь-які земляні роботи поблизу трас без узгодження з оператором ГТС суворо заборонені. Порушення може призвести до аварії з тяжкими наслідками. Завжди перевіряйте наявність охоронних зон перед початком будівництва чи сільськогосподарських робіт.
Значення для енергетичної безпеки та економіки України
Навіть без російського транзиту ГТС залишається стратегічним активом. Вона забезпечує доставку газу власного видобутку до споживачів у всіх регіонах. Без неї неможливо було б говорити про енергетичну незалежність. Підземні сховища дозволяють переживати пікові навантаження взимку, а розгалужена мережа — швидко перенаправляти потоки в разі пошкоджень.
Економічний ефект теж відчутний. Хоча доходи від транзиту зменшилися, з’явилися нові можливості — надання послуг європейським компаніям зі зберігання газу та короткострокового транзиту. У 2026 році оператор продовжує розвивати ці напрямки. Крім того, система створює тисячі робочих місць — від інженерів і операторів компресорних станцій до спеціалістів з обслуговування лінійної частини.
Зв’язок із сучасністю очевидний. В умовах війни та постійних ризиків пошкоджень інфраструктури ГТС довела свою живучість. Оператори швидко відновлювали пошкоджені ділянки, перемикали потоки і зберігали постачання. Це приклад того, як добре спроєктована і правильно керована система може працювати навіть у найскладніших умовах.
Практичний аспект для споживачів: наявність потужної ГТС означає, що газ доходить до кінцевих точок відносно стабільно. Перебої трапляються рідше, ніж у країнах з менш розвиненою інфраструктурою. Це прямий результат десятиліть інвестицій і професійної роботи тисяч людей.
Хронологія ключових подій
- 1948 — запуск газопроводу Дашава — Київ
- 1970–1980-ті — будівництво «Союзу», «Уренгой — Помари — Ужгород» і «Прогресу»
- 2019–2020 — анбандлінг і створення «Оператора ГТС України»
- 1 січня 2025 — повне припинення транзиту російського газу
- 2026 — реалізація плану розвитку на 2026–2035 роки з акцентом на модернізацію та водень
Перспективи розвитку та альтернативні маршрути
У 2026 році головний акцент — модернізація існуючої інфраструктури та підготовка до нових видів енергоносіїв. План розвитку ГТС на 2026–2035 роки передбачає заміну зношених ділянок, оновлення компресорних станцій і створення технічних можливостей для транспортування водню або сумішей. Це відповідає європейським трендам декарбонізації.
Альтернативні маршрути вже працюють. Трансбалканський коридор дозволяє отримувати газ з LNG-терміналів Греції. Інтерконектори з Польщею, Словаччиною та Угорщиною забезпечують гнучкість. У перспективі можливе подальше збільшення потужностей на південному напрямку.
Важливий практичний момент: Україна вже не залежить від одного джерела. Система здатна приймати газ з будь-якого кордону і доставляти його споживачам. Це фундаментальна зміна порівняно з попередніми десятиліттями. У нашій практиці бачимо, що саме така гнучкість стає головною конкурентною перевагою.
Майбутнє ГТС — не в поверненні старих обсягів транзиту, а в розумному використанні наявних потужностей для внутрішніх потреб і європейського ринку. Труби, які колись будували для одного напрямку, сьогодні працюють у всіх можливих режимах. І саме це робить українську газотранспортну систему однією з найважливіших в Європі навіть у 2026 році.
Leave a Reply