Сергій Кислиця уособлює той рідкісний тип державного діяча, для якого дипломатія — це не лише протокольні зустрічі та резолюції, а щоденна битва за правду в умовах, коли брехня має потужну державну машину за спиною. За понад три десятиліття він пройшов шлях від стажера Міністерства закордонних справ до першого заступника керівника Офісу Президента України, зберігаючи при цьому репутацію людини, яка не боїться називати речі своїми іменами навіть у залі Ради Безпеки ООН. Його призначення 5 січня 2026 року на високу посаду в Офісі Президента стало логічним продовженням довіри, яку держава покладає на фахівця з досвідом кризового управління та багатосторонніх переговорів.
У 2026 році, коли питання війни, миру та міжнародної підтримки України залишаються в центрі глобальної порядку денного, Кислиця продовжує відігравати ключову роль у формуванні позицій Києва. Він поєднує глибоке знання міжнародного права, історичну ерудицію та вміння вести жорсткий, але виважений діалог. Його виступи в ООН, участь у переговорах різного формату та робота над обмеженням впливу країни-агресора в міжнародних структурах створили основу для тієї моральної та правової підтримки, яку Україна отримує від більшості держав світу.
Сьогодні Сергій Кислиця — це не просто високопоставлений чиновник. Це символ того, як персональна принциповість і професійна майстерність можуть впливати на долю країни в найтемніші часи.
Ранні роки та шлях до професії
Народився Сергій Олегович Кислиця 15 серпня 1969 року в Києві. У часи, коли Україна лише починала відбудовувати свою державність після розпаду Радянського Союзу, він обрав шлях, який вимагав і знань, і характеру. Закінчив факультет міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка з відзнакою. Це дало йому міцну юридичну базу, без якої важко уявити успішну кар’єру в багатосторонній дипломатії.
У 1992 році, коли Міністерство закордонних справ України налічувало лише близько ста співробітників загалом, Кислиця прийшов туди стажером. Країна тоді тільки формувала власну зовнішньополітичну службу, шукала своє місце у світі, а молоді фахівці отримували унікальний шанс брати участь у створенні нових інституцій з нуля. Уже в перші роки він працював у відділах, що займалися НБСЄ (попередниця ОБСЄ) та європейським регіональним співробітництвом. Це був період, коли дипломатія вимагала не лише знання протоколу, а й здатності швидко орієнтуватися в хаосі пострадянського простору.
Досвід роботи в посольстві України в США (2001–2005 роки) став важливим етапом. Спочатку радником з політичних питань, а згодом радником-посланником, він бачив американську політичну систему зсередини. Додаткові програми, зокрема в університеті Канзасу, дозволили йому відчути не лише Вашингтон, а й американську глибинку. Це дало розуміння, як формуються настрої в суспільстві великої держави — знання, яке пізніше стало в пригоді під час роботи з різними країнами в ООН.
Кар’єрні сходи: від департаментів до заступника міністра
З 2006 по 2014 рік Кислиця очолював Департамент міжнародних організацій Міністерства закордонних справ. На цій посаді він відповідав за координацію роботи України в системі ООН, Раді Європи та інших багатосторонніх майданчиках. Саме тоді він глибоко занурився в механізми ухвалення рішень, які пізніше допомогли йому ефективно діяти вже як постійному представнику.
У 2014 році, після анексії Криму та початку агресії на сході, його призначили заступником міністра закордонних справ. Цей період вимагав не лише реакції на поточні кризи, а й системної роботи над довгостроковими механізмами захисту. Кислиця брав участь у Женевській зустрічі 2014 року, де обговорювали план деескалації. Він також відповідав за напрямки, пов’язані з моніторинговими місіями ОБСЄ та ООН з прав людини.
Окремий пласт роботи — гендерна рівність. Кислиця входив до керівних структур Ради Європи з питань рівності жінок і чоловіків, а згодом очолював відповідну комісію. У 2019 році в МЗС провели гендерний аудит за його участі. Для багатьох це може здатися другорядним, але в сучасній дипломатії інклюзивність — це не лише про цінності, а й про ефективність: ширше залучення фахівців підвищує якість рішень.
Паралельно він очолював Національну комісію України у справах ЮНЕСКО. Це дало можливість захищати культурну спадщину, зокрема через моніторинг ситуації в окупованому Криму — за роки роботи було ухвалено 17 відповідних рішень.
Сергій Кислиця в ООН: 300 засідань Ради Безпеки та голос правди
19 грудня 2019 року Кислицю призначили постійним представником України при ООН. 20 лютого 2020-го він вручив вірчі грамоти генеральному секретарю Антоніу Гутеррішу. Наступні майже п’ять років стали періодом, коли його ім’я стало відомим далеко за межами дипломатичних кіл.
Він виступив на приблизно 300 засіданнях Ради Безпеки щодо ситуації в Україні. Після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Україна домоглася скликання спеціальних сесій Генеральної Асамблеї, що призвело до ухвалення семи резолюцій. Загалом за роки роботи Кислиця долучився до розробки близько двадцяти резолюцій Генасамблеї, які засуджували російську агресію та підтверджували територіальну цілісність України.
23 лютого 2022 року, за день до вторгнення, під час термінового засідання Ради Безпеки він звернувся до російського представника Васілія Небензі з прямою вимогою підтвердити, що російські війська не рухаються територією України. Тоді ж прозвучала одна з найвідоміших його фраз: «Для воєнних злочинців немає чистилища — вони потрапляють прямо до пекла».
28 лютого 2022 року на засіданні Генеральної Асамблеї він провів історичну паралель з бункером у Берліні 1945 року, натякаючи на можливу долю того, хто розв’язує війну. У інших виступах він читав листи російських солдатів, продовжував цитати російських чиновників, щоб показати повну картину, або ставив риторичні питання про те, «як воно сидіти в кріслі СРСР», коли країна-агресорка претендує на правонаступництво.
Такі виступи не лише привертали увагу світових ЗМІ. Вони формували моральний клімат у залі, змушували країни, які вагалися, чіткіше визначати позицію. Обмеження прав Росії в Раді з прав людини ООН, втрата місць у низці комітетів — усе це стало результатом послідовної роботи української делегації, де Кислиця відігравав одну з провідних ролей.
Стиль, який ріже крізь брехню
Те, що відрізняє Кислицю від багатьох дипломатів, — це поєднання юридичної точності з емоційною силою та готовністю використовувати іронію чи сарказм там, де це доречно. Російська делегація часто вдавалася до тривалих історичних екскурсів, які він назвав «аудіоспамом». Українська сторона свідомо уникала заглиблення в такі суперечки, повертаючи розмову до конкретних питань порядку денного.
У липні 2026 року, коментуючи переговори з Росією, Кислиця чітко розмежував формати: те, що відбувалося в Стамбулі, було радше обміном позиціями за відсутності американських посередників, тоді як реальні переговори тривали в Абу-Дабі та Женеві. Він наголосив, що українська делегація мала чіткі інструкції президента зустрічатися з росіянами лише за присутності американців.
Такий підхід — це не просто особиста риса. Це стратегія. У світі, де інформація поширюється миттєво, а наративи воюють не менш жорстоко, ніж армії, здатність швидко й точно реагувати на брехню стає інструментом державної політики. Кислиця демонструє, як дипломат може залишатися в рамках протоколу і водночас говорити так, щоб його слова запам’ятовувалися та поширювалися.
Нова роль у 2025–2026 роках: від МЗС до Офісу Президента
Після завершення місії в Нью-Йорку в грудні 2024 року Кислицю призначили першим заступником міністра закордонних справ (лютий 2025 — січень 2026). А вже 5 січня 2026 року указом Президента Володимира Зеленського він став першим заступником керівника Офісу Президента України.
Ця посада робить його безпосередньо причетним до координації зовнішньополітичних та безпекових питань на найвищому рівні. У липні 2026 року він активно коментував перебіг контактів з Росією та позицію США. Зокрема, звертав увагу на те, що американський президент Дональд Трамп відзначає зміну в поведінці російського лідера порівняно з попереднім роком, і підкреслював: дедалі більше ознак свідчать, що Росія не виграє війну.
Кислиця також бере участь у дискусіях про «Формулу миру» та альтернативні мирні ініціативи, які відповідають принципам «нічого про Україну без України» та відновлення територіальної цілісності. Його досвід переговорів у різних форматах — від Женевської зустрічі 2014 року до сучасних контактів — дозволяє бачити пастки та можливості, які не завжди очевидні для тих, хто не пройшов цей шлях.
| Рік | Посада | Ключовий внесок / події |
|---|---|---|
| 1992–2005 | Стажер → посади в МЗС та посольствах (Бельгія/НАТО, США) | Формування бази багатосторонньої та двосторонньої дипломатії |
| 2006–2014 | Директор Департаменту міжнародних організацій МЗС | Координація роботи в ООН та Раді Європи |
| 2014–2020 | Заступник міністра закордонних справ | Реакція на анексію Криму, участь у Женеві-2014, гендерна політика, ЮНЕСКО |
| 2020–2024 | Постійний представник України при ООН | ~300 виступів у Радбезі, розробка резолюцій, обмеження прав РФ у структурах ООН |
| 2025 – січень 2026 | Перший заступник міністра закордонних справ | Продовження переговорної роботи та координації |
| З 5 січня 2026 | Перший заступник керівника Офісу Президента України | Координація зовнішньої політики та безпеки на найвищому рівні |
Його підхід до переговорів та публічних заяв демонструє, що в сучасній дипломатії ефективність часто залежить не лише від того, що сказано, а й від того, як це сказано — з фактами, іронією та чіткою моральною позицією.
Що залишається за лаштунками: людський вимір та уроки
За публічною роллю стоїть людина, яка пережила особисті втрати через війну. У 2024 році Кислиця згадував, що одного разу слухав виступ російського представника в той день, коли загинув його племінник, захищаючи Сіверськодонецьк. Такі деталі пояснюють, чому його слова звучать не як суха дипломатична риторика, а як позиція людини, для якої захист України — справа не лише професійна, а й особиста.
Він вільно володіє українською, англійською, російською, іспанською та французькою. Це дозволяє вести діалог без посередників у найрізноманітніших аудиторіях. Окрім жорсткої риторики, Кислиця активно розвиває «дипломатію пам’яті» — проєкти, що протидіють російським фальсифікаціям історії, зокрема щодо Голокосту та геноциду ромів, у співпраці з культурними інституціями США та Європи.
Для тих, хто цікавиться кар’єрою в дипломатії, приклад Кислиці показує: успіх приходить не лише через знання мов та протоколу. Важливіші — здатність зберігати принциповасть у критичні моменти, готовність використовувати всі доступні інструменти (від резолюцій до культурних проєктів) та вміння говорити так, щоб тебе чули не лише в залі, а й за його межами.
У 2026 році, коли світ шукає шляхи завершення війни, досвід таких людей, як Сергій Кислиця, стає особливо цінним. Він знає і силу міжнародного права, і межі, за якими право перетворюється на інструмент політичної боротьби. І саме тому його голос продовжує звучати чітко й упевнено — там, де вирішуються долі країн.
Leave a Reply