Термобаричний боєприпас, або об’ємно-детонуючий боєприпас, діє за принципом, що радикально відрізняється від звичних фугасних або осколкових зарядів. Замість того щоб нести весь окислювач усередині корпусу, він розпилює пальне у вигляді аерозолю, змішує його з атмосферним повітрям і лише потім підриває отриману хмару. Результат — тривала ударна хвиля з високим імпульсом, температура в епіцентрі до 2600 °C та локальне вигорання кисню, що робить таку зброю особливо ефективною в замкнених просторах: окопах, бункерах, багатоповерхівках.
Сучасні зразки еволюціонували від громіздких авіабомб до компактних бойових частин вагою близько 50 кг, які інтегрують у дрони. Вони поєднують термобаричний ефект з уламковою дією, а «хмара» здатна просочуватися крізь щілини й охоплювати кілька приміщень одночасно. У російсько-українській війні такі боєприпаси застосовували обидві сторони, але саме російські сили активно використовували їх для атак на міста та укріплення, тоді як українські розробки зосередилися на протидії фортифікаціям за допомогою дронів.
Ключова особливість — залежність від навколишнього повітря. Без достатнього кисню хмара не формується або детонує слабше, тому в умовах сильного вітру, дощу чи герметичних сховищ ефективність падає. Водночас у типовому міському середовищі або польових укриттях термобаричний заряд часто перевершує за руйнівною дією звичайні боєприпаси аналогічної маси.
Фізика та хімія за лаштунками термобаричного ефекту
В основі лежить явище, відоме ще з цивільного життя: пилові або парові вибухи на елеваторах, у шахтах чи на нафтопереробних заводах. Коли дрібнодисперсна горюча речовина рівномірно змішується з повітрям у певному об’ємі, утворюється вибухонебезпечна суміш, детонація якої поширюється зі швидкістю 1500–3000 м/с. У військових термобаричних боєприпасах цю ідею довели до керованої зброї.
Пальне зазвичай складається з летких органічних рідин — окису етилену, гептану, пропілену — або металізованої суспензії з порошком алюмінію чи магнію. Питома теплота згоряння такого пального сягає 44–52 МДж/кг, що в рази перевищує показники звичайних вибухових сумішей з власним окислювачем. Саме тому один кілограм термобаричного заряду здатен виділити значно більше енергії, ніж традиційний тротил чи гексоген тієї ж маси.
Процес відбувається в два або один такт. У класичному двотактовому варіанті перший невеликий заряд розкриває контейнер і рівномірно розпилює пальне, формуючи хмару діаметром у кілька метрів. Через 125–500 мілісекунд спрацьовує другий заряд або хімічний ініціатор, і хмара детонує. У сучасних однотактових конструкціях ударна хвиля від єдиного ініціатора одразу призводить суміш у рух, вона активно взаємодіє з повітрям і самозаймається, утворюючи «вогняну хмару». Такий підхід надійніший у польових умовах і ефективніший у закритих приміщеннях, бо суміш не встигає розсіятися.
Еволюція конструкцій: від двотактових до однотактових
Перші військові зразки були громіздкими й вимогливими до погоди. Хмара могла не сформуватися при дощі чи сильному вітрі, а мінімальна маса для стабільної детонації становила 20–30 кг. Конструктори поступово вдосконалювали диспергування та ініціацію.
Сучасні однотактові боєприпаси, такі як російська ТБ БЧ-50, важать 52,4 кг, містять близько 30 кг термобаричної суміші та додатково 2306 сталевих кульок діаметром 9 мм для уламкової дії. Тротиловий еквівалент такої бойової частини оцінюють приблизно в 64 кг. Температура вогняної хмари досягає 2400–2600 °C, а радіус ураження уламками — 23–32 м залежно від захисту цілі. Головна ж сила — саме в здатності хмари заповнювати внутрішній об’єм будівлі чи укриття.
Українські розробки теж рухаються цим шляхом. Ручні термобаричні гранати РГТ-27С та РГТ-27С2 масою до 600 г створюють вогняну хмару об’ємом 13 м³ тривалістю близько чотирьох секунд при температурі 2500–3000 °C. Їх активно застосовують з дронів для ураження російських позицій у закритих спорудах. Новіші зразки, представлені в 2026 році, обіцяють підвищення ефективності на 20–30 % завдяки вдосконаленій суміші.
Шлях крізь десятиліття: історія створення та застосування
Ідея об’ємного вибуху не нова. У давні часи люди спостерігали за вибухами борошняного пилу на млинах або вугільного пилу в шахтах. Військові почали експериментувати з цим ефектом ще під час Другої світової війни. Німецькі інженери проводили випробування аерозольних сумішей, а американці в кінці 1960-х активно застосовували паливно-повітряні боєприпаси у В’єтнамі для розчищення майданчиків під вертольоти в джунглях.
Радянський Союз розгорнув повноцінні роботи в 1960–1970-х. Уже взимку 1983 року ОДАБи скидали з бомбардувальників Ту-95МС на кишлаки в Пандшерській ущелині в Афганістані. У 1999 році під час Другої чеченської війни ОДАБ-500ПМВ застосували проти аулу Тандо — наслідки були катастрофічними як для живої сили, так і для психологічного стану противника. У 2007 році Росія випробувала так званого «батька всіх бомб» — модифіковану ОДАБ, яку позиціонували як одну з найпотужніших неядерних авіабомб.
Сполучені Штати також не стояли осторонь. BLU-82 «Daisy Cutter» використовували в Лівані 1982 року та пізніше в Афганістані. GBU-43/B MOAB, випробувану 2003-го, застосували в 2017 році проти позицій ІДІЛ. У всіх цих випадках головною перевагою була здатність вражати цілі в печерах, тунелях і щільних забудовах, де звичайні боєприпаси давали значно менший ефект.
Сучасний арсенал: від реактивних систем до дронових зарядів
Найвідоміша російська платформа — реактивна система залпового вогню TOS-1 та її модернізація TOS-1A «Солнцепьок». Двадцять чотири 220-мм ракети з термобаричними бойовими частинами здатні накрити значну площу за лічені секунди, створюючи суцільну зону ураження в укріплених районах. Авіаційні ОДАБ-500 та ОДАБ-1500 досі застосовують з модулями планерування УМПК.
У 2024 році Росія почала масово встановлювати на іранські дрони Shahed-136 бойову частину ТБ БЧ-50. Це дозволило поєднати дальність і дешевизну дрона з руйнівним ефектом термобаричного заряду, який проникає всередину будівель. «Правило двох стін» у таких випадках перестає працювати — хмара просочується крізь вікна, двері та вентиляційні отвори.
Українська сторона зробила ставку на легкі та мобільні рішення. Гранати РГТ-27С скидають з дронів у відкриті люки техніки або віконні отвори укриттів. Ефект — чотирисекундна вогняна хмара всередині об’єкта, що зводить нанівець спроби сховатися за бетонними стінами. Такі гранати прості у виробництві, дешеві та ефективні проти польових фортифікацій.
| Характеристика | Класичний двотактовий (ОДАБ) | Сучасний однотактовий (ТБ БЧ-50, РГТ-27) |
|---|---|---|
| Маса бойової частини | Від 100 кг і більше | Від 0,5 кг (граната) до 52 кг (дрон) |
| Кількість тактів | Два (розпилення + затримка + підпал) | Один (ініціатор формує та запалює хмару) |
| Чутливість до погоди | Висока (вітер, дощ) | Нижча, стабільніша детонація |
| Ефективність у будівлях | Добра, але залежить від герметичності | Максимальна — хмара заповнює щілини |
| Додаткові фактори ураження | Переважно термобаричні | Термобаричні + уламкові (у ТБ БЧ-50) |
Сучасні однотактові системи з уламковими елементами поєднують два типи ураження, що значно підвищує ймовірність ураження живої сили навіть у частково захищених приміщеннях.
Руйнівна дія на організм та споруди
Ураження від термобаричного боєприпасу багатошарове. Першою приходить потужна ударна хвиля з тривалим позитивним фазом — тиск тримається довше, ніж при вибуху звичайного заряду, тому руйнує стіни, перекриття та внутрішні органи. Після неї настає негативна фаза — «вакуум», коли тиск падає нижче атмосферного. Легені, барабанні перетинки, шлунково-кишковий тракт зазнають баротравми: можливі розриви, крововиливи, колапс легеневої тканини.
Тепловий фактор не менш жорстокий. Температура в хмарі сягає 2400–3000 °C. Людина в епіцентрі може бути буквально спалена зсередини — вдихання гарячих продуктів згоряння обпікає дихальні шляхи. Зовнішні опіки доповнюють картину термічного шоку. У закритих приміщеннях хмара заповнює весь доступний об’єм, тому навіть ті, хто сховався за двома стінами, часто отримують ураження органів дихання та слуху.
Психологічний ефект теж вагомий. Вид величезної вогняної кулі, що раптово виникає всередині укриття, та відчуття, що «повітря саме виривається з легенів», залишає глибокий слід навіть у тих, хто вижив.
Сильні та слабкі сторони порівняно з іншими типами зброї
Переваги термобаричних боєприпасів очевидні в певних сценаріях. Вони значно ефективніші за звичайні фугасні заряди при ураженні цілей у тунелях, бункерах і щільній міській забудові. Відсутність великої кількості важких уламків зменшує ризик ураження на великій відстані, що іноді корисно при діях поблизу своїх позицій. Висока температура дозволяє підпалювати легкозаймисті матеріали всередині об’єкта.
Обмеження теж суттєві. Для формування стабільної хмари потрібен вільний об’єм і кисень. У повністю герметичних сховищах або під водою такі боєприпаси малоефективні. Погодні умови — дощ, сніг, сильний вітер — можуть зірвати атаку. Сучасні однотактові зразки частково вирішили проблему чутливості, але повністю її не усунули. Крім того, виробництво якісної термобаричної суміші технологічно складніше, ніж звичайних вибухових речовин.
У відкритому полі або проти бронетехніки на відстані термобаричний заряд часто поступається спеціалізованим протитанковим або осколково-фугасним боєприпасам. Його ніша — саме укріплені та закриті цілі.
Роль у сучасних конфліктах та перспективи
У російсько-українській війні термобаричні боєприпаси стали одним із інструментів прориву укріплених районів і психологічного тиску. Російські сили застосовували їх у 2022 році під час штурмів населених пунктів та обстрілів інфраструктури. З 2024 року масове використання ТБ БЧ-50 на дронах Shahed додало нову загрозу для цивільних об’єктів — хмара проникає всередину багатоповерхівок, де традиційні укриття дають менший захист.
Українські сили у відповідь розвинули власні легкі термобаричні засоби для дронів. Гранати РГТ-27 та їхні наступники дозволяють точково уражати російські позиції в окопах і бліндажах без застосування важкої артилерії. Це приклад асиметричної відповіді, коли технологія, спочатку асоційована з великими арміями, адаптується для меншої, мобільнішої оборони.
Подальший розвиток, імовірно, піде шляхом мініатюризації, покращення сумішей та інтеграції з безпілотними системами різного класу. З’являються гібридні бойові частини, що поєднують термобаричний ефект з кумулятивним або уламковим. Одночасно триває пошук засобів протидії: герметичні модульні укриття, системи активного захисту, що розсіюють хмару до детонації, або навіть спеціальні покриття, що зменшують проникнення аерозолю.
Термобаричний боєприпас залишається зброєю, чия ефективність залежить від конкретного сценарію застосування. У правильних руках і за правильних умов він здатен вирішувати завдання, які звичайні боєприпаси виконують із значно більшими витратами сил і засобів. У той же час його застосування в населених пунктах завжди несе підвищені ризики для цивільного населення, що робить питання точності та селективності особливо актуальними в сучасних війнах.
Leave a Reply