Нормандський формат сформувався як практичний інструмент чотиристороннього діалогу між Україною, Росією, Німеччиною та Францією. Він дозволяв лідерам і радникам обговорювати припинення вогню, виведення озброєнь та політичні кроки для стабілізації сходу України. Назва походить від першої зустрічі 6 червня 2014 року в Бенувілі на узбережжі Нормандії, де глави держав зібралися під час відзначення 70-річчя висадки союзників у Другій світовій війні.
Протягом восьми років формат став центральним майданчиком для підтримки Мінських угод, узгодження формули Штайнмаєра та обмінів утримуваними особами. Зустрічі на рівні президентів і канцлера чергувалися з роботою радників та Тристоронньої контактної групи. Багато рішень фіксували на папері, але реальне припинення бойових дій і повне виконання домовленостей залишалися недосяжними через протилежні підходи сторін до послідовності кроків.
У 2022 році після початку повномасштабного вторгнення Росії активність формату припинилася. У червні 2026 року президент Володимир Зеленський прямо назвав його минулим і застеріг від повторення подібних помилок. Цей досвід ілюструє, як дипломатичні механізми можуть стримувати ескалацію, але не завжди здатні усунути корінні причини конфлікту за участю держави-агресора.
Походження назви та перша зустріч лідерів
6 червня 2014 року в невеликому містечку Бенувіль поблизу узбережжя Нормандії зібралися президент України Петро Порошенко, президент Росії Володимир Путін, президент Франції Франсуа Олланд та канцлер Німеччини Ангела Меркель. Зустріч відбулася на полях святкування річниці операції «Оверлорд». Саме цей день дав назву всьому формату — «нормандський» або «нормандська четвірка».
Розмова тривала кілька годин. Лідери обговорили наслідки російської збройної агресії, яка на той момент уже охопила Крим та частину Донецької й Луганської областей. Жодних письмових домовленостей не підписали, проте сам факт зустрічі чотирьох сторін зафіксував новий дипломатичний майданчик. Франція та Німеччина виступили посередниками, прагнучи не допустити подальшого розширення конфлікту в Європі.
Для України це була можливість донести свою позицію безпосередньо до російського керівництва за участі європейських партнерів. Для Росії формат став способом підтримувати діалог без прямих двосторонніх контактів з Україною на найвищому рівні. Німеччина та Франція, зі свого боку, намагалися поєднати підтримку територіальної цілісності України з інтересами енергетичної безпеки та стабільності в ЄС.
Хронологія ключових зустрічей та рішень
Після першої зустрічі формат швидко набув регулярності. Нижче наведено основні етапи у вигляді таблиці для зручного порівняння дат, місць, рівня учасників та результатів.
| Дата | Місце | Рівень | Ключові результати |
|---|---|---|---|
| 6 червня 2014 | Бенувіль, Нормандія (Франція) | Лідери держав | Перша зустріч, обговорення конфлікту, без письмових домовленостей. Формат отримав назву. |
| 11–12 лютого 2015 | Мінськ (Білорусь) | Лідери + радники | Підтримка Мінських угод II, декларація про припинення вогню та відведення важкого озброєння. |
| 2 жовтня 2015 | Париж (Франція) | Лідери | Узгоджено відведення озброєнь калібром до 100 мм на 15 км від лінії зіткнення. |
| 19 жовтня 2016 | Берлін (Німеччина) | Лідери та радники | Домовленість про «дорожню карту» імплементації Мінських угод; більшість пунктів не виконали. |
| 9 грудня 2019 | Париж (Франція) | Лідери держав | Затвердження послідовності кроків за формулою Штайнмаєра, обмін утримуваними особами, розширення мандату ОБСЄ. |
Дані базуються на публічних заявах лідерів та офіційних хронологіях зустрічей 2014–2019 років. Кожна зустріч супроводжувалася інтенсивною роботою радників і міністрів закордонних справ, які готували позиції та фіксували розбіжності.
Зв’язок з Мінськими угодами та формула Штайнмаєра
Нормандський формат тісно переплітався з Мінським процесом. Тристороння контактна група в Мінську (Україна, Росія, ОБСЄ) виконувала рішення, ухвалені на рівні лідерів нормандської четвірки. Мінські угоди вересня 2014 та лютого 2015 років передбачали припинення вогню, відведення важкого озброєння, обміни полоненими та політичні кроки — проведення місцевих виборів в окремих районах Донецької та Луганської областей під українським законодавством.
У 2016–2019 роках головним каменем спотикання стала послідовність виконання. Україна наполягала на пріоритеті безпекових питань: повне припинення вогню, виведення іноземних військ і техніки, відновлення контролю над кордоном. Росія та підтримувані нею угруповання вимагали спочатку політичних кроків — амністії, особливого статусу та виборів. Формула Штайнмаєра, запропонована колишнім міністром закордонних справ Німеччини, пропонувала компроміс: спочатку вибори під наглядом ОБСЄ, потім надання особливого статусу, а вже після цього — повне відновлення українського контролю над кордоном.
На Паризькому саміті 2019 року сторони погодили саме таку послідовність. Це стало одним із найконкретніших результатів формату. Водночас реальне виконання знову забуксувало: бойові дії не припинилися повністю, а політичні кроки не набули юридичної сили через відсутність взаємної довіри.
Паризький саміт 2019 року: надії та напруження
Зустріч 9 грудня 2019 року в Парижі стала першою після трирічної перерви на рівні глав держав. Володимир Зеленський, який щойно обійняв посаду президента, приїхав із чітким мандатом припинити війну на Донбасі. Разом із ним прибула численна делегація — міністри, керівники силових структур та радники. З іншого боку столу — Володимир Путін, Емманюель Макрон та Ангела Меркель.
Переговори тривали довго. Українська сторона публічно заявляла про «червоні лінії»: жодної федералізації, жодного зовнішнього впливу на внутрішню політику та жодних територіальних поступок. У Києві напередодні пройшли акції протесту під гаслами «Ні капітуляції!». У залі переговорів напруга відчувалася фізично — кожна фраза проходила через численні узгодження.
Підсумковий документ — «Загальні узгоджені висновки Паризького саміту» — зафіксував зобов’язання щодо припинення вогню, розширення мандату місії ОБСЄ (включно з нічним моніторингом), обмін утримуваними особами та імплементацію формули Штайнмаєра. Було досягнуто прогресу в газових питаннях. Проте вже за кілька місяців стало зрозуміло, що політична частина знову застрягла. Бойові дії на лінії зіткнення тривали, а довіра між сторонами не відновилася.
Домовленості часто залишалися на папері, а лінія зіткнення продовжувала забирати життя цивільних і військових з обох боків.
Чому формат поступово втрачав ефективність
Після 2019 року зустрічі на рівні лідерів більше не проводили. Робота перейшла до радників та міністрів закордонних справ. У 2020–2021 роках відбулося кілька онлайн-зустрічей та спроб скликати новий саміт, але Росія постійно висувала додаткові умови або відмовлялася від конкретних дат.
Основні причини стагнації:
- Глибока невідповідність підходів до послідовності виконання Мінських угод — безпека versus політика.
- Відсутність дієвих механізмів примусу: жодна з домовленостей не мала автоматичних санкцій за невиконання.
- Зміна політичного ландшафту в Європі — завершення ери Меркель, внутрішні процеси у Франції та посилення скепсису щодо російської політики.
- Позиція Росії, яка розглядала формат як інструмент тиску на Україну без готовності до реального виведення своїх сил та техніки.
У лютому 2022 року, напередодні повномасштабного вторгнення, остання зустріч радників у Берліні не дала результатів щодо деескалації. Після 24 лютого 2022 року формат фактично припинив існування як діючий механізм.
Критика формату та різні оцінки його ролі
З різних боків лунали протилежні оцінки. Частина українських експертів і політиків вважала формат єдиним майданчиком, де можна було говорити з Росією за участі європейських посередників. Інші критикували його за надмірну м’якість і фактичну легітимізацію російської присутності на українській території.
У 2026 році оцінки стали ще жорсткішими. Президент Володимир Зеленський під час саміту NB8 в Естонії прямо заявив: «Нормандський формат — це вже минуле. Нам не потрібно повторювати Мінські угоди тощо». Ця заява відображає загальне розчарування результатами восьми років переговорів.
Європейські партнери також переглянули підходи. Німеччина та Франція продовжують підтримувати Україну, але вже не розглядають повернення до старого формату як реалістичний варіант. Натомість обговорюються ширші міжнародні механізми з участю США, Великої Британії та інших партнерів.
Уроки нормандського формату для сучасної дипломатії
Досвід чотиристоронніх переговорів 2014–2022 років показує кілька важливих закономірностей. По-перше, особисті зустрічі лідерів можуть створювати імпульс і фіксувати конкретні домовленості, однак без надійних механізмів контролю та гарантій виконання ці домовленості швидко втрачають силу. По-друге, посередництво третіх країн працює ефективніше, коли всі учасники поділяють чітке розуміння червоних ліній і готові до спільного тиску на порушника.
По-третє, конфлікти, де одна зі сторін заперечує сам факт своєї участі або наявність своїх військ, надзвичайно складно врегульовувати традиційними дипломатичними інструментами. Нормандський формат зіткнувся саме з такою ситуацією: Росія офіційно не визнавала своєї ролі в бойових діях на Донбасі, що ускладнювало будь-які гарантії безпеки.
Сьогодні, коли міжнародна спільнота шукає шляхи до справедливого та стійкого миру, цей досвід нагадує про цінність чітких, верифікованих і забезпечених гарантіями угод. Він також підкреслює важливість широкої коаліції партнерів, здатних не лише вести переговори, а й забезпечувати їх реалізацію на практиці. Нормандський формат залишився в історії як приклад і амбіцій, і обмежень дипломатії в умовах гібридної агресії.
Leave a Reply